Люба Ґавур - Казка про маленьку хату біля малого лісу

Через роки дитинства, доні були свідками Маминої пекучої ностальґії, але молодша доня не догадалася, аж багато років пізніше, коли вже Мама, Ірена, померла, що Мама вибрала оцю хату-біля-лісу в Америці іменно тому, що вона, хата, перевтілилася та через павутиння минулих років простягнула свою теплоту вкорінену в природі, обвінчаною образними, втіленими споминами.

Так що, рішивши вселитися, родина впровадилась до хати біля лісу, хоч хто б то не сказав, хатка не була найкращим, практичним вибором для родини, яка складалася з п’ятьох осіб — Тато, смаглявого обличчя та лагідної вдачі, який вітав жінок по старосвітському з поклоном голови та підніманням руки — «цілуй-ручки, прошу пані»; чорнобрива Мама, яка в собі поєднувала літературознавство разом з городництволюбством — «обоє чорнявенькі», з єства яких промінювала щедрість, доброта і якась основна скромність; старенька, працьовита Мамця-Бабуня, яку інші називали «Пані Добродійка», а внучки — «Буня-наше-сонечко»; і дві доні, одна 4, а друга 7 літ, («Роз Байт і Снов Ред») [3] «Rose White and Snow Red» — повинно бути «Роз-Ред і Снов-Вайт» (Рожа-Червона і Сніжна-Біла), але Мама переплутувала на Роз-Вайт і Снов-Ред, так що означало «Рожа Біла і Сніжна-Червона». . А хатка чарівна і мала — трикімнатна з кухнею.

«Ми добудуємо!»

Такий одчайдушний заклик лунав по закутках вулиці «Вудсайд» (з англійського перекладається: «Біля-лісу») та й залишився в пам’яті дочок. Бо ностальгія огорнула Ірцю, господиню дому. Ностальгія за Липовецькою дорогою, про яку згадувала все життя. Шлях додому...

...Вздовж якого обопільно пишалися могутні липи, галуззя яких зверху легко хиталося, а повітря навкруги наповнялося п’янючим запахом медового цвіту. І хата, затишний куточок, немов вріс із зеленого коріння, обвинутий кущами та Мамцею-плекані квіти... Цею дорогою, щомісяця фірою їхали Мамця до Любачева за вчительську платню, та й пізно вечором повертали, зі злотими... яких — наголошувала Ірка (розказуючи про це багато років пізніше), ніхто не вкрав, бо хоч всі селяни знали, що Пані Вчителька їдуть за грішми, ніхто ніколи не обікрав, бо це були «чесні, порядні, побожні люди... які тяжко працювали, не щадили сил, хрестилися перед їжею та їли прості страви поволі й без розмови...» Так згадувала Мама, описуючи селян.

А найяркіше, що представляла Липовецька дорога, це чекання... на Батька, мужа, стрільця Івана, чекання, яке розтягнулось ниткою на вічність...

Минули роки... І пізніше, в Америці, у хаті-біля-лісу, Буня часами так подібно чекали, приліпивши стареньке личко до вікна, ожидаючи рідних, а молодша внучка тільки багато років пізніше, все це зрозуміла. Також зрозуміла вічне чекання Мамине, поєднане з вірою і надією, хоч наївними, коли відкривала всі вікна й двері, щоби на всі сторони вивітрювати хату та осяяними, чорнобривими очима гляділа в напрям лісової доріжки-під-горою, за горою. Американсько-липовецької дороги...

Так то переселилися та вкоренилися у маленьку хатинку в малому містечку в Америці українські переселенці з Галичини зі своїми донями, народженими вже в Америці. Злидні навчили їх бути скромними, ощадними та вдячними. Переселенці-емігранти, зі своїми далекими й широко-сягаючими історіями, емігранти, які втратили не тільки свої хати, доми, але й свою батьківщину. Тому вони в серцях привезли її міцно упаковане насіння з собою.

Це пам’ять притягла їх іменно сюди, до цеї хати, і лагідність природи, яка кличе, взиває їх, де б вони не були, за будь-якими кордонами.

Так що хатина, помальована блідо-рожевим кольором, благородно, щедро розширила свої тісні стіни, щоб хоча духово, вмістити своїх нових, скромних мешканців, з їхніми складними історіями, які обтяжували, а водночас просвічали та збагачували життя й свідомість емігрантів, нових мешканців хати-біля-лісу. А «тісні стіни» кімнат хатини — на суперек законам фізики — розширювались, щоби вмістити в собі новосельців.

...Стіни, на яких Тато, вечорами при ліжках донечок, витворював рухомі тіні своїми руками й пальцями, які перемінялись на картини живих тварин... ліжках, біля яких родина разом молилася,