Акція-51, Останні Свідки 1951

Приїхали начальники зі Сталінської області й почали розказувати, як у них жити добре. Зробили збори. Дві жінки свідомість втратили. Ми не вірили, що тут таке добро.

Дарія Голубець, 1938 р.н., Коросно

Розлучали родини. Дідусеві, бабусі і брату-сироті наказали їхати в першому турі, а нам — у наступному. Прощалися на станції, біля вагонів. Сльози заливали очі, дороги додому не бачили. Тато сказав простувати цвяхи зі згорілого під час війни будинку, щоб збивати скрині для майна. В останні дні до нас часто приходили здичавілі коти і пси, шукали поїсти.

Приїхали зі Сталінської області три представники: Коваленко з Козацького, старий Карпенко з Октября, Микита з Решитило-ва. Кажуть: їдьте, там тільки ключ дістанете. Рилиха в обморок впала на тих зборах.

Як вийшли люди з церкви, нас оточили. Зробили збори — будемо вивозити. Як то все почало кричати, а тоді плакати,

а тоді вмлівати. Ніхто не хотів сюди їхати. Вони казали: туди, де ми вас вивозимо, спокійне життя буде. Кажуть, що тут буде Польща, вас ніхто не залишить, а там на вас жде усе готове. Спочатку вивозили з одного кінця села, а тоді — з іншого.

Федір Ципеняк

У травні зробили у нас збори: люди, ви будете їхати, бо кордон знову переноситься. Люди в розпач впали: та куди їхати? Коли після війни був голод в Україні, то до нас втікали, просили їсти, розказували, як "добре" в степах жити. Наші люди не хотіли їхати, бо хто хоче лишати своє, та й боялися, що будуть з голоду пухнути.

Ми не хотіли їхати, баби так заводили. Але нікому не було вільно лишитися вдома. Пакували маєток, машини давали до поїзда.

Приїхав Кустов з Херсонщини, він тоді був заступником голови колгоспу. Зібрали нас, були там також з КДБ і з міліції, і місцеві начальники. Почав нам розказувати Кустов спокійним тоном, наче нічого не трапилося, що нас будуть переселяти, бо нашу землю вже віддали полякам. А люди в плач,ніхто їхати не хоче.

До останнього не могли змиритися, що це назавжди. Я собі думала: та невже я до хати своєї не вернуся? Хай тільки переселять, а ми назад вернемося! Потім люди якось узнавали, що тут комарі, води немає, спека.

Ще за польських часів декотрі люди почали цікавитися політикою, навіть комуністи у нас були. Та все ж більшість селян були аполітичними, жили своїми буденними клопотами. Але небажання їхати на схід — у цьому всі були солідарні . Начальники людям розповідали, як буде нам добре після переселення, а самі вдома не знали, як втішити своїх жінок і тещ. Люди казали: в хороше місце насильно не вивозять — у хорошому місці люди самі поселяються.

Я пам'ятаю, як робили збори, коли казали нам про переселення. Люди кричали, билися в істериці. На Святу Неділю (Трійцю) послали дівчину, щоб подивилася, як тут люди живуть. Вона приїхала і розказала, що тут і земля родюча, хліба багато і вода є.

Іван Миндяк, 1912 р.н., Мочари

В Мочарах збори були 5 чи 6 разів. Говорили нам про переселення. Кажуть, є така постанова, виселяємо ми вас на Україну. А люди не хотіли, казали: не поїдемо і все! Поїхала сюди дівчина, Федуня Мичківська. Розказувала, що тут все збудовано, на полях пшениця, кукурудза. А люди все одно їхати не хотіли. Тоді їм надоїло, що люди не хочуть. Наприкінці кажуть: піднімайте шум чи не піднімайте шум — все одно ми вас забираємо звідси.

Іван Миндяк

Михайло Ковальчик, 1928 р.н., Панищів

Казали нам начальники так: якщо ми полякам дозволимо залишитися, тоді всі українці на поляків перепишуться, щоб тільки не їхати з рідної землі. Тому,кажуть,їдьте усі, а далі видно буде.

Федір Мазур, 1932 р.н., Панищів