Акція-51, Останні Свідки 1951

Нема нашої хатини, та й пляц не впізнали,

Ні потічка з боку хати, де полотна прали.

Ні криниченьки нема, з неї воду пили,

А тепер лише сльозить, корови столочили.

Заросло все трепетою, та й поля спустіли,

Ліси стали високими, а корчі згустіли.

На Данькових оком глянув, далі подивився,

Ані хати, ані стайні, лиш місток лишився.

Й Хом’якової нема, та й кругом сусідніх.

Все пропало, все змінилось — ні багачів, ні бідних.

Аж страшно подумати, все змінилося в наш вік. Предки наші тут вмирали — батько, дідо і прадід.

А хто себе запитає, як так сталося й чому:

На своїй землі родився, а приїхав на чужу?

Не за щирість одні одним, не для згоди між собою,

За фальшивство, за шахрайство торгувалися землею...

Одна з небагатьох збережених хат зі старої забудови с. Літовищі

Ріка Сян поблизу с. Журавин

Не вперше залишали хату Спогади виселених 1951 p., котрих евакуювали 1940 і 1948 pp. у зв’язку зі встановленням кордону по ріці Сян

Остання депортація заторкнула села, розташовані вздовж ріки Сян, по якій після вибуху Другої світової війни СРСР і Німеччина провели лінію кордону. Це докорінно змінило життя людей, котрі раніше не вважали цю ріку навіть кордоном між сільськими громадами. Непоодинокі господарі мали хату на лівому березі ріки, а землю — на правому. Жвавими були господарчі, торговельні та й зрештою родинні контакти між селами обабіч двох берегів Сяну. Лінія кордону роз'єднала родини, обірвала сусідські взаємини, призвела до значних матеріальних втрат.

Після встановлення кордону радянські прикордонники швидким темпом почали відселення з будинків, що розташовувалися близько берега, а отже, потрапили в прикордонну смугу. За спогадами очевидців, відселення проводили настільки блискавично, що ніхто з селян не встигав навіть зорієнтуватися в ситуації. Мешканців спрямовували переважно на Рівненщину, звідки радянська влада вивезла німців-колоністів.

1941 р. між гітлерівською Німеччиною і СРСР вибухнула війна. Німці окуповують терен, кордон ліквідовується, а відселені совітами люди радо повертаються додому, відновлюють або відбудовують свої помешкання. Життя над Сяном триває лише кілька років. Після відступу німців і повернення радянської влади, бойки знову потрапили у прикордонну смугу. Чергового виселення мешканцям Смільника, Журавина, Дверничка, Хревти, Соколього, Телешниці Сянної і Лобізви 1948 р. було не уникнути.

Лінія кордону завжди є лінією болю. А особливо, якщо вона стає залізною завісою, через яку не можуть зустрітися батьки і діти, брати і сестри. Марія Каніровська втратила рідну сестру і нареченого, коли вони перетинали кордон. Катерину Сиванич з Телешниці Сянної кордон назавжди роз'єднав з рідним сином.

Сьогодні, якщо дивитися на швидку течію гірського Сяну, який можна вбрід перебігти за лічені секунди, важко уявити, що ще 60 років тому перейти чи не перейти Сян означало жити або загинути. Від людних поселень уздовж ріки, де вирувало життя, не залишилося і сліду.

Спогади очевидців «зачистки кордонів» ми наводимо окремо. Історії цих людей — свідчення того, як багато важили людські права взагалі і право недоторканності приватної власності зокрема за тоталітарних режимів.

Семен Джула

Семен Джула, 1923 р.н., Хміль (з Дверничка над Сяном)

Я народився у Дверничку — се- лі над Сяном. В 40-му році робили кордон і нас рускі вивезли аж на Полісся, в Рівненську область. Ніхто не питав нас, спакували клунки і — впередІ А коли зайшли німці, ми усі вернулися у своє село, бо кордону вже не було. Але хати нашої вже у Двернику не застали. Тоді я побудувався не на тому місці, де прикордонна смуга, а далі, під лісом. І тільки ми відбудувалися, обжилися — переселили нас в Одеську область.

Ганна Вагаг, 1930 р.н., Кринка (з Журавина)

Я народилася в Журавині. Коли зробили кордон, нас на 500 метрів від Сяну відселили. Тато тоді був в Аргентині на заробітках, а ми самі мучилися з тими переїздами. Тоді люди ніяких прав не мали, допомоги ніякої не давали.