Кір Буличов - Селище

— З перевалу тримайся правіше, — напучував Томаса Вайткус. — Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю, — посміхнувся Томас. — Як зараз пам’ятаю. Ти би приліг.

Мати тримала Олега за руку, і він не наважувався забрати руку, хоча йому здавалося, що Дік ледь всміхався, дивлячись на нього. Вона хотіла піти з ними до кладовища, але Сергіїв її не пустив. Він нікого не пустив, крім тітки Луїзи зі Старим.

Олег кілька разів оглянувся. Мати стояла, піднявши руку, ніби хотіла помахати, але забула. Вона намагалася не плакати.

Над частоколом виднілися голови дорослих. Мати, Еглі, Сергіїв, Вайткус, а поміж стовпцями темніли голови дітлахів. Маленька купка людей, за ними — похилі, блискучі під дощем, рожеві дахи маленької купки будиночків.

З пагорба Олег оглянувся востаннє. Усі так і стояли біля частоколу, тільки хтось з малюків відбіг убік і вовтузився в калюжі. Звідси, зверху, було видно вулицю — доріжку поміж будинками. І двері дому Христини. Якась жінка стояла в дверях. Але з пагорба не впізнаєш, Христина чи Ліз. Потім вершина пагорба зовсім заховала селище.

Кладовище теж було оточене частоколом. Дік, перш ніж відсунути двері, зазирнув усередину, аби впевнитися, що там не причаївся якийсь звір. Олег подумав, що сам, напевно, забув би це зробити.

Дивно, міркував він, що надгробків з плит скельної породи набагато більше, аніж людей в селищі. Хоча селищу всього шістнадцять років. Батька тут немає, він залишився за перевалом.

Дік зупинився перед двома однаковими плитами, обтесаними краще інших. Це його батько та мати.

Піднявся нудний холодний вітер. Старий поволі йшов кладовищем. Він усіх їх знав. Скільки їх було шістнадцять років тому? Здається, тридцять шість чоловік дорослих та четверо дітей. А залишилось? Дев’ять дорослих і троє із тих дітей, що прийшли. Троє. Дік, Ліз і Олег. Мар’яна народилася вже тут. Ще живі дванадцять дітей із тих, які народилися у селищі. Отже, сімнадцять років тому тут було сорок чоловік, а зараз — двадцять з хвостиком. Проста арифметика. Ні, не проста. Надгробків значно більше — це ті малюки, які вмерли або загинули. Тутешні.

Над вухом, наче прочитавши його думки, тітка Луїза сказала:

— Найбільше померло в перші п’ять років.

— Так, — погодився Старий, — це плата за досвід.

— Ще дивно, що в перший рік усі не вимерли, — додав Томас.

Вони зупинилися перед надгробками в центрі кладовища. Плити

були необтесані, грубі, криві, вони майже ввійшли в землю, а цупкі, руді нитки моху обвили їх в округлі пагорбки.

Олегу захотілося повернутися, щоби знову глянути на селище, він знав, що мати стоїть біля частоколу і сподівається, що він це зробить. Олег навіть підійшов до дверей частоколу, але Томас сказав:

— Пора йти. Скоро почне темніти, а треба дійти до скель.

— Ой! — сказала Мар’яна. Вона швидко перебирала пальцями торбинку, яка висіла через плече.

— Щось забула? — спитав Дік.

— Ні. Хоча забула... Я на батька подивлюся...

— Пішли, Мар`янко, — попросив Томас. — Швидше підемо — швидше й повернемося.

Олег побачив, що Мар’янині очі повні сліз. Ще мить — і вона заплаче.

Мар’яна відстала від групи. Олег підійшов до неї і сказав:

— Я також хотів повернутися. Хоча б з пагорбка глянути.

Вони йшли поруч і мовчали.

Кроків за тридцять від частоколу, де починалися підступні липкі кущі, зупинилися.

Тітка Луїза всіх поцілувала. Старий попрощався за руку. Останнім був Олег.

— Я дуже на тебе надіюся, — сказав він. — Більше, ніж на Томаса. Томас турбується за побут селища, за сьогоднішній день. А ти повинен думати про майбутнє. Ти мене розумієш?

— Добре, — промовив Олег, — а ви за мамою приглядайте, щоби не скучала. Я принесу мікроскоп.

— Дякую. Повертайтеся скоріше.

Дік перший зайшов в кущі, легко і швидко відвертаючи вістрям спису липкі щупальці.

— Тримайтесь ближче до мене, — сказав він. — Поки вони не спам’яталися.

Олег не озирався. Ніколи було озиратися. Озирнешся, гілка прилипне до чобота, потім не відірвеш, а відірвеш, три тижні смердітиме. Гидкі кущі.

***

Надвечір дійшли до скель. Як Томас і планував.

Ліс не досягав скель, їхні червоні зуби стирчали з голої, вкритої плямами лишайнику долини, хмари пролітали так низько, що вістря скель розпорювали їхні животи і зникали у сірій мряці. Томас сказав, що печера, де він ночував минулого разу, суха і дійти до неї легко. Всі, крім Діка, втомилися. А Дік, якщо і змучився, нікому про це не казав. Тільки хитро посміхався.