Кір Буличов: Селище

— Вони повинні бути далі, — сказав Дік. — Вони вже до “Полюса” підходять. Якщо до корабля дійшли, тоді не страшно. Там вони відсидяться.

Саллі ледве не призналася Дікові: “А ми хотіли підірвати “Полюс”. Але стрималася. Дік би не зрозумів такого блюзнірства. Як пояснити людині, котра виросла у лісі, про існування інструкцій?

Через кілька хвилин вони вийшли з хмар. Тут панувало синє небо, сяяли зорі. Було видно далеко довкола.

Дік був поки що спокійний. Він чекав, коли з’явиться “Полюс”.

“Полюс” лежав на снігу так само, як і рік тому.

Катер зробив над ним коло. Слідів Олега та Сергіїва ніде не було видно.

— Можливо, вони в кораблі? — припустив Дік. — Холодно страшенно!

Саллі опустила катер поруч з люком. З люка звисав трап, залишений легковажним Павлишем. “Добре, що він легковажний”, — подумала Саллі.

Вони з Діком обійшли корабель, зазирнули у відсік керування і на склад, потім опустилися до планетарного катера, бо Сергіїв з Олегом могли бути у ньому і ремонтувати зв’язок.

Але вони нікого не знайшли.

Вони вийшли з “Полюса”. Дік був похмурий. Довкола панувала зловісна космічна тиша.

— Будемо шукати далі? — запитав Дік, побоюючись, що Саллі скаже: втомилася, треба повертатися. Адже Олег і Сергіїв чужі для неї.

— Зачекай, — сказала Саллі. — Спочатку вийдемо на зв’язок.

Вона викликала станцію і сказала Павлишу, що вони були у селищі, а тепер полетіли до “Полюса”. Але не знайшли людей. Потім запитала, як себе почувають діти. Дік ледве посміхнувся — Мар’яну не можна було назвати дитиною. Смішно.

Павлиш сказав, що все гаразд, і потім додав:

— Летіть швидше сюди. Я тебе зміню.

— Я не втомилася.

— У мене є біошукач. Ти забула. Без нього вам їх не знайти. Їх могло занести снігом, вони могли заблукати.

— Ти правий, — погодилася Саллі.

— Що у нього є? — запитав Дік з надією.

— Прилад, який може відшукати органіку.

Саллі збагнула, що Дік ніколи не чув слова “органіка”, і почала підшуковувати інше слово. Але Дік сказав:

— Я зрозумів.

Він насправді зрозумів. Вайткус викладав їм хімію.

Катер різко піднявся над улоговиною.

— Тільки я тебе попрошу, — сказав Дік, — полетимо не прямо, а спочатку зробимо коло над горами.

— Павлиш має рацію. З біошукачем легше.

— Я знаю, — сказав Дік.

— Добре, — відповіла Саллі.

Вона погодилася з Діком. Ніхто з них не сказав вголос, але вони розуміли, що коли люди заблукали, то на такому морозі кожна хвилина може стати фатальною. Звичайно, якби на місці Саллі була Клавдія, вона би нізащо не погодилася втрачати час, кружляючи над сніговими долинами. Вона би довела, що для порятунку людей краще втратити півгодини — долетіти до станції, а потім скористатися біошукачем. Але Саллі не була такою розсудливою. І вони полетіли вниз, роблячи великі зигзаги, прочісуючи широку, на кілька кілометрів, смугу.

І виявилися праві.

Коли вони вже опустилися до верхньої межі хмар і зрозуміли, що доведеться припинити пошуки, гострозорий Дік побачив далеко праворуч чорну крапку на снігу.

— Поверни! — закричав він.

Крапка була нерухома. Саллі теж побачила її, і так різко розвернула катер, що Дік ледве не випав із крісла.

Крапка швидко зростала, і в ту мить вони побачили, що крапка заворушилася. Це була дивна безформна пляма, яка росла і збільшувалася. Вже опускаючись до неї, вони зрозуміли, що пляма — це дві людини, які падали і піднімалися, підтримуючи один одного, а тому виглядали здалеку, як одна істота.

Коли катер опустився на сніг за двадцять метрів перед Олегом та Сергіївим, то вони не побачили його — вони осліпли від снігового сяйва. Перед очима Діка і Саллі, які вистрибнули з катера, вони знову впали і насилу, глухо рикаючи, почали підніматися на коліна.

— Олеже! — закричав Дік і кинувся до клубка тіл на снігу, що вже ледве ворушилися. — Олеже, я тут! Ти мене чуєш? Олеже, це я! Це ми! Ми прилетіли!

КІНЕЦЬ