Кір Буличов - Селище

Мар’яна була тяжка, її лихоманило.

Дік приволік Мар’яну до станції і заніс усередину.

Казик теж лежав на дивані.

Тільки світло у куполі стало тьмянішим, немов догорала свічка. І що дивно — кудись зникли, склалися, згорнулися у рулони два маленькі куполи, а речей під найбільшим поменшало.

Дік поклав Мар’яну на постіль, яку знайшов за перегородкою.

Постіль була вкрита дуже білими простирадлами, але Дікові не було їх шкода.

Він присів на диван біля ніг Казика.

Він сидів так хвилин зо п’ять і нічого не робив, бо зовсім обезсилів та й не знав, що робити.

Ще одна залізна потвора в’їхала в кімнату і почала згортати килим.

Дік, не підводячись, дістав бластер і влупив заряд у потвору.

Та обвуглилася і завмерла.

— Якщо хто-небудь зайде... — сказав Дік. — Тільки суньтеся!

Він сидів на дивані, поруч з мертвим Казиком і помираючою

Мар’яною, і нічого не міг зробити, і тільки клявся собі, що присвятить все своє життя, скільки б його не залишилося, щоб відомстити цим землянам, які вбили Казика і втекли, щоби померла і Мар’яна.

Він знайде їх, він знайде їх, куди б вони не заховалися, щоби вбити, як смердючих шакалів.

***

— Славку, — сказала Саллі, — дивися.

Вона схилилася над Клавдією. Клавдія глибоко зітхнула. Прилади на медичному пульті показували, що пульс трохи пришвидшився, дихання стало глибшим. Вона приходила до тями.

Йшла друга година польоту.

Павлиш увів стимулятор серцевої діяльності. Судячи з показів приладів, стан Клавдії був майже нормальний. Павлиш ще раз переглянув аналіз крові. Там були сліди токсичного впливу. Які — важко визначити у польових умовах. Потрібна справжня лабораторія.

Клавдія розплющила очі.

— Саллі, — запитала вона. — Чому ми тут?

Вона відразу зрозуміла, що вони в катері.

— Не ворушись, тобі шкідливо, — відповіла Саллі. — Все буде добре.

— Але що було? — Клавдія нахмурилася, намагаючись згадати. — Був ліс, так? Кульбабки. Дуже гарні кульбабки. І ця мавпа. Я її відігнала — всі ті жахливі тварюки так і лізли у вікна... А що потім?

— Ми не знаємо, — сказав Павлиш. — Ми думали, що ти згадаєш.

— Я не пам’ятаю. Я пам’ятаю, як страшні тварюки лізли у вікна. А потім були жахи...

— Скажи, які тварюки? Вони тебе налякали? — запитав Павлиш.

— Ні, просто бридко. Все так бридко. Страшний світ. Вони завжди жеруться у лісі, всі жеруться... Ні, я їх не боялася. А потім не пам’ятаю.

— Спробуй згадати усе по порядку. Що сталося?

— Я була в лісі.

— Ти вийшла в ліс?

— Я вийшла в ліс. Трохи прогулялася. Там були кульбабки... Напевно, я відкрила шолом, мені захотілося на них дмухнути.

— Ти зняла шолом?

— Не пам’ятаю. Здається, я припідняла забрало.

— А що потім?

— Потім був огидний настрій, погано себе почувала, а у вікно лізла ця мавпа, і вона билася з іншими звірами.

— А потім?

— Вона втекла, вони всі повтікали, а мені стало зовсім погано... Вибачте. Я вас... потурбувала. Чому ми на катері?

— Ми летимо на маяк. Підключитися до діагностичного центру. Може, евакуювати станцію?

— Тоді повертаємося.

— А я таки хочу підключитися до діагноста — нехай тебе перевірять. Може в тебе потентна інфекція.

— Я не хочу. — Клавдія насилу звелася. Вона була бліда. — Я не потерплю, щоби через мою... слабкість зірвалася робота експедиції.

І Павлиш зрозумів, що для Клавдії відступити — це найбільший сором.

— Зачекай, — сказав він, — ти добре роздивилася ту... мавпу?

— Ні, я не придивлялася.

— Розумієш, — сказав Павлиш, — на цій планеті не повинно бути ніяких мавп... Це могла бути людина?

— Дикун? Але якщо нема мавп, то звідки дикун?

— Я зараз думаю про людей, — сказав Павлиш.

— Про яких? Звідки їм тут взятися?

— З “Полюса”. Можна припустити, що хтось врятувався.

— Це неможливо. Цей світ знищить будь-кого.

— Одного знищить. А якщо їх було багато? Якщо тут є колонія людей, які намагаються вижити, дочекатися нас, людей із Землі, чекають порятунку, розумієш?

— Не вірю.

— Тоді подивися.

І Павлиш знову прокрутив плівку з повітряною кулею.

Олег не хотів нікуди йти. Йому було байдуже.

Але Сергіїв, коли зовсім розвиднілося і завірюха трохи затихла, примусив себе піднятися. Він ніколи б не підвівся, якби не діти. Не Мар’янка і Олег. Він знав, що якщо не зможе піднятися, то Олег з Мар`янкою ніколи не знайдуть один одного, не побачать, не обнімуться. Його життя не мало цінності без продовження у Мар’яні та Олегові. Сергіїв зміг переконати себе підняти голову, але на більше його не вистачило. На щастя, у різкому, судомному русі Сергіїв ударився головою об сніговий дах їхнього укриття, в цьому місці досить тонкий. Дах розломився і впав, впустивши крижане повітря, Сергіїву холодом обпекло обличчя і плечі — він відразу отямився.