Кір Буличов - Селище

— Не підходь. — Голос зірвався. — Не підходь, я вб’ю.

— Зачекайте, — сказав Павлиш.

Він зупинився. Світло всередині станції було яскравіше, аніж сутінки назовні, і він не міг роздивитися обличчя людини. Голова здавалася надто великою, напевно, через гриву волосся. Свідомість фіксувала дрібниці, деталі. Павлиш не міг зрозуміти, що тут коїться.

Де він бачив цю картину? Давно, в дитинстві. Так, у “Робінзоні Крузо”. Робінзон на острові, — волосся до пояса, одяг зі шкір. Добре, що вони ще не розучилися розмовляти:

— Іди, — повторював Дік. — Іди звідси.

Через те, що він говорив і йому відповідали, він не наважувався вистрілити. Він бачив цю людину, високу, вищу за Старого, в скафандрі. Дік знав, що таке скафандр. Шолом був прозорою кулею, не заважав роздивитися обличчя. Обличчя було простим, чистим, звичайним обличчям. Воно було ретельно виголеним, а через те, що Дік ніколи не бачив дорослого поголеного чоловіка, то йому здалося, що перед ним дуже великий підліток. Адже навіть у Діка вже була борода, коротка, він підрізав її. Тільки в Олега борода ще не росла.

— Іди, — повторював Дік, як заклинання. Він вже не хотів, щоб той чоловік пішов, але інших слів не знаходив. Була інерція і страшенна тупість, як під час приступу лихоманки.

Поруч з тією великою людиною стояли дві жінки. Одна була велика, майже як чоловік, друга — маленька, худа, як Мар’янка. Обидві були у скафандрах. На їхніх обличчях було здивування і навіть страх. Вони бачили в руці Діка бластер.

— Не треба! — раптом закричала маленька жінка. — Це я у всьому винна! Я не зрозуміла! Коли ви прибігли, я не зрозуміла!

Вона швидко пішла до станції.

Мужчина хотів затримати її, але маленька жінка вирвалася. Вона йшла дрібними, невпевненими кроками, ніби хвора.

І тоді Дік впустив на підлогу бластер і відступив до дальньої стінки, де лежав мертвий Казик. Він стояв, опустивши сильні руки, і чекав, що буде далі, бо він тепер нічого не вирішував і взагалі не думав.

Клавдія блискавичним рухом набрала код станції на дверях, швидко відімкнула всі замки і скинула шолом, незважаючи на слабкість, її рухи були чіткими. Ця ситуація, хоч і неординарна, підходила під категорію надзвичайних випадків, а Клавдія недаремно вже стільки років працювала в експедиціях. Якщо ситуація має пояснення, якщо у неї є аналог: люди гинуть, потребують негайної допомоги, — Клавдія могла і вміла діяти швидко та ефективно, як ніхто інший в Галактиці.

Павлиш і Саллі ще знімали шоломи, а Клавдія вже знала, що на станції не одна людина — вимучений, дикий юнак в шкурі невідомого звіра. Окрім нього, ще двоє. Хлопчик, що лежав на дивані в кают-компанії, і дуже худа дівчина, без свідомості, зі страшенно розпухлою ногою. Вона марила.

Спокійно і строго Клавдія сказала Дікові:

— Сідай і відпочивай. Не втручайся.

Павлиш зайшов у кают-компанію, коли Дік уже слухняно опустився у крісло.

— Спочатку хлопчик, — сказала Клавдія до Павлиша. — Можливо, він ще живий.

— Ні, — хрипло відповів Дік.

— Саллі! — Клавдія не звернула уваги на слова Діка. — Гарячу воду. Багато гарячої води. І негайно накажи станції припинити консервацію.

На щастя, роботи не встигли дістатися до настінної медичної шафи, і поки Павлиш йшов через кают-компанію до Казика — десять швидких кроків, — вона встигла відкрити шафу, вихопити діагност і кинути його Павлишу, впевнена, що той здогадається простягнути руку і упіймати прилад.

Звичайно, вона була права.

Дік не допомагав їм. Він дивився, як швидко і точно працюють люди із Землі, і йому з кожною хвилиною ставало все більше соромно, що він поводив себе як дикун, як тварина. Люди хотіли допомогти. Люди могли спочатку помилитися — кожен може помилитися, якщо побачить таке чудовисько, як мешканець селища. Вони, напевно, і не очікували, що тут хтось живе. Ну як їм здогадатися? Адже Сергіїв говорив, що селище відшукати дуже непросто, навіть із надсучасними приладами — воно було частиною лісу.

Дікові хотілося піднятися і подивитися, що люди із Землі роблять з Казиком і Мар’яною. Вони тихо перемовлялися, і з їхніх слів було незрозуміло, чи допоможуть вони друзям, чи вже пізно. Але Дік знав, що коли сидіти тихо і уважно слухати, то обов’язково зрозумієш. Головне — не втручатися, тому що вони і так вважають мене майже мавпою. Може, вони навіть думають, що нас на планеті всього троє. Троє дикунів на дикій планеті. Вони, напевно, здивувалися, коли почули, як я їм крикнув. І Дік продовжував сидіти нерухомо, намагаючись вловити зміст слів. Йому страшенно хотілося пити, але він мовчав, не просив.