Кір Буличов - Селище

Клавдія з’явилася в дверях. Вона мовчала.

— Дік вам розповів? — запитала Мар’яна.

— Ні, — відповів Дік. — Було ніколи. Та вони й не питалися.

— Невелике непорозуміння, — сказав Павлиш. — Але останнє.

— У вас є корабель, щоб летіти в селище? — запитала Мар’яна. — Там наші. Вони вас так чекають...

З Діком у селище полетіла Саллі. Павлиш і Клавдія залишилися з пораненими.

Дік був ситий, вперше за багато днів, і його нудило. Але жалітися було ніколи, бо Саллі дуже поспішала в селище. І Мар’янка, перш ніж заснути — Павлиш дав їй снодійне, щоб зняти збудження, — теж сказала:

— Дікусику, швидше, вони ж так хвилюються...

Дік подумав: вона боїться, що Олег, не дочекавшись їх, пішов до корабля. Вона боїться за Олега.

Якщо б не так нудило, Дік, звичайно, уявив би собі, як опуститься над селищем катер, як всі вибіжать з хатинок і як він вийде перший і скаже: ось ця жінка із Землі, її звати Саллі. Але тепер йому було байдуже.

Катер летів низько, під хмарами, мало не торкаючись верхівок дерев. Дік точно знав напрямок і був упевнений, що вони відразу знайдуть селище. Ліс зверху здавався суцільним сіро-зеленим морем.

Вони пролетіли над річкою. Важко навіть було уявити собі, що переправа через неї зайняла у них три дні — це була зовсім вузька ріка. Ліворуч пронеслися, стіною врізаючись у хмари, стовбури велетенських дерев.

— Ми там були, — сказав Дік. — Нагорі.

— Так, — сказала Саллі, — ми бачили повітряну кулю. Але не відразу здогадалися. А я не повірила. Це Славко зрозумів.

— Жаль, — сказав Дік. — Треба було раніше здогадатися.

Він дивився на її руки. Руки були такі білі та гладенькі, що незрозуміло було — може, вона ніколи не скидає рукавички? Руки лежали на пульті і легенькими натисками пальців змушували катер підніматися, нахилятися, знижуватися. Дікові захотілося попросити у Саллі, щоб вона дозволила йому сісти на її місце і керувати катером. Але, звісно, він промовчав.

Саллі збільшила швидкість, зелений ліс внизу перетворився на незрозумілу рівну масу. І Саллі перша, раніше за Діка, побачила галявину і селище.

Вона зменшила швидкість, але катер все-таки пролетів над селищем, і довелося робити ще одне коло, знижуючись біля частоколу. Старий чергував біля воріт, накинувши на голову накидку з риб’ячої шкіри, бо знову зарядив дощ, а Старий був застуджений. Але якесь шосте відчуття змусило його скинути накидку саме в ту мить, коли катер виринув над верхівками дерев, зовсім низько, і почав робити коло над селищем.

Старий дико закричав і почав бити калатачкою тривогу так, наче на селище напали тисяча шакалів. Люди вибігали з хаток і нічого не розуміли, бо Старий калатав, кричав і чомусь стрибав на місці, наче його вкусила гадюка.

Саллі роздивилася зверху великий пустир, огороджений довгим похилим плотом. На пустирі де-не-де росли кущі, виднілися нерівні грядки, плямки калюж, у яких відбивалися сірі хмари.

І ще Саллі побачила будинки, у яких жили люди. Криві, жалюгідні, похилені хижки тягнулися у два ряди уздовж брудної смужки вулиці. Смуга лише біля частоколу трохи вигиналася і впиралася у ворота. Там стояло щось схоже на шалаш, з отвору на даху вився сірий димок. Якщо навмисне зобразити бідність і ницість, до якої може дійти людина, то напевно, жодний художник не зміг би придумати настільки сумну картину.

Катер опустився на пустирі, біля крайньої хатки.

Саллі вимкнула двигун і подивилася на Діка.

Але Дік мовчав. Саллі дивилася на нього, відчуваючи провину за те, що вона у скафандрі, що вона не наважується зняти його. Дік повільно повернувся до неї і подивився прямо в очі. Очі збуджено блистіли, але губи були міцно стиснуті і здавалися злими. “Господи, — подумала Саллі, — тебе би під душ, тебе би відмити”. Голубувата блідість шкіри лише вгадувалася під шаром бруду. Довге чорне волосся прилипло до щік. Дікові було душно в кабіні всюдихода, йому було дуже погано, і він з останніх сил намагався не виказати цій жінці, наскільки йому погано. І Саллі його не зрозуміла.

Дік ніяк не міг відкрити люк зі свого боку, Саллі нахилилася і допомогла йому.

Дік вистрибнув з катера. Саллі вийшла за ним.

І раптом вона побачила дітей. Вони бігли по грязюці, по калюжах, брудні, голі, босі. Вони кричали і махали руками.

А за ними бігли дорослі. Три чи чотири жінки, потім чоловік з широкою рудою довгою бородою, яка закривала все обличчя, — виднілися тільки червоний ніс і сині очі. Одна з жінок, у шкіряному балахоні, була товстою, і Саллі встигла здивуватися, наскільки вона огрядна. Потім вона побачила високого сутулого однорукого старого, який кульгав, спираючись на палицю. Відчинилися двері крайнього будиночка, і звідти дівчина зі світлим красивим волоссям вивела сліпу жінку — Саллі відразу зрозуміла, що жінка сліпа: вона обмацувала вільною рукою повітря перед собою, аби не наштовхнутися на перешкоду.