Кир Буличов: Сто років тому вперед

Аліса прокинулась від тихого стуку у вікно. За шибкою, по карнизу, стрибав горобець і молотив по склу дзьобом, намагаючись дістатися до тарілки з полуницями на підвіконні. Горобцеві нічого не варто було зробити п’ять кроків убік і влетіти до кімнати через сусідню розчинену стулку, але на це його гороб’ячих мізків бракувало.

Аліса обережно встала з ліжка, навшпиньки підійшла до вікна й переставила тарілку так, щоб горобцеві було зручніше до неї дістатися. Однак горобець не збагнув, що Аліса зичить йому добра. Він роздратовано стріпнув крилами і полетів.

— Дурненький! — сказала Алка, потім вибрала найбільшу ягоду і з’їла її.

Вона б з’їла ще, але робот — хатній робітник, якого звали Поля, — учувши, що щось негаразд, уже вкотився до кімнати й сказав, що ліпше спочатку почистити зуби й умитися, а полуниці нікуди не втечуть.

— Що ти розумієш! — відповіла Аліса. — До них же птахи підбираються.

Слідом за роботом до кімнати зайшов, обережно переставляючи жовті, схожі на циркулі ноги, марсіянський богомол. Він полуниць не їв, але, почувши, що Аліса прокинулася, вирішив умоститися на залитому сонцем підвіконні.

— Зараз іду, — мовила Полі Аліса. — Тато вже поїхав?

— Ваш батько повернеться під обід, — повідомив робот. — Він залишив вам записку.

Поля потупцяв трохи в дверях і додав не без гордощів:

— Сьогодні манна каша вийшла без грудочок.

— От уже нізащо не повірю! — сказала Аліса. — Коли таке бувало?

— Я її розмішував.

Аліса з жалем подивилася на полуниці, потім відсунула тарілку, щоб богомолові було де влягтися. Алісі кортіло полуниць, проте робот не йшов, стежив за нею від дверей, а характер у нього був занудливий.

В їдальні на столі лежала записка, яку батько надиктував на машинку перед тим, як пішов.

“Аліско, слухайся нашого хатнього робітника. Я повернуся годині о другій. Величезне прохання: не бери з дому мієлофона — з тебе вистачить. Якщо не забудеш, провідеофонь дідові, він нудьгує. Тато”.

Лист був помилковий. Аліса, можливо, й не згадала б про мієлофон, але як тільки прочитала записку, то подумала про дельфінів.

— Манна каша вже вистигла, — нагадав робот.

— А де зубна паста? — спитала Аліса з ванної. — Я її вчора ще сюди клала.

Аліса відсунула стакан із зубною щіткою. Тюбика ніде не було.

— Будьте ласкаві, — мовив робот тихо, — візьміть пасту вашого батька.

— Ти навіщо її поцупив?

— Даруйте, я сьогодні ж принесу нову, — вибачився робот.

— А для чого вона тобі?

— Так я ж збираю медалі, — відповів робот. — І мені їх треба було почистити.

— Ох, ці вже мені колекціонери! — зітхнула Аліса.

В Алісиній родині всі були колекціонерами. Батько збирав метеликів із різних планет та стародавні книжки, дід — фотографії славетних балерин, Аліса — марки, мама — теж марки, але не наукові, а тільки красиві Ну й звісно, робот не втримався і почав збирати медалі Він навіть ходив разів зо два в товариство нумізматів, і про нього була замітка в журналі “Колекціонер”. Замітка називалася “Перший робот-нумізмат”. Хатній робітник вирізав її й почепив у рамці на стіні біля свого нічного вимикача.

— Яка сьогодні буде погода? — запитала Аліса в телеінформатора.

Екран телеінформатора засвітився, і на ньому з’явилася дикторка Ніна. Вона всміхнулась Алісі й сказала:

— Сьогодні буде ясний і свіжий день. Вітрець уляжеться над полудень, але спечно не стане. Дві великі хмари йдуть до Москви від Ярославля. Та їх, напевно, зупинять у Переяславлі-Залеському, щоб полити овочі. Купатися сьогодні ще не варто, вода досить холодна. Дякую за увагу.

— І я дякую, — мовила Аліса.

Вона чудово знала, що Ніна говорить не насправді — це запис, і кожен може ввімкнути його і прослухати точнісінько такі ж слова, — та все-таки Алісі хотілось вірити, що Ніна розказала про погоду саме для неї.

Робот підігрів манну кашу й присів поруч з Алісою. Він підпер пластиковою рукою свою пластикову голову й уважно дивився Алісі в рот.

— Добра каша, — похвалила Аліса. — Майже зовсім нема грудочок.