Кир Буличов: Сто років тому вперед

“Диви-но, що вона робить. Напевно, дослід ставить”. Аліса мало не закричала “ура”. Можливо, покликати Берту? Ні, треба перевірити.

Один із дельфінів підплив ближче. Він думав: “А на вигляд просто дівчинка. Що ж це вона робить?”

— Я читаю твої думки, — тихо мовила Аліса дельфіну. — Зрозумів, дурненький?

Дельфін перевернувся й пірнув. Але думки його все одно було ясно чути.

“Може, поговорити з нею? — думав дельфін. — А то вона щось задається…”

Перебиваючи першу думку, з’явилася друга — хтось іще, напевно другий дельфін, подумав: “А я її знаю, вона з будинку навпроти, її Алісою звати”.

“От молодчина! — подумала Аліса. — Та звідкіля він знає, що я з будинку навпроти?”

І тієї ж миті той самий голос, що звучав у мієлофоні, сказав уголос і досить гучно:

— Алісо-барбарисо, машинку зламаєш, нас не піймаєш!

Голос пролунав, хоч як це дивно, не з басейну, а ззаду. Аліса підхопилася і обернулась.

За низенькою бетонною огорожею стояли двоє хлопчаків років по шість і перекривляли її.

— Нуте, геть звідси негайно! — розсердилась Аліса. — Ви мені весь дослід зіпсували!

— Так ми й побігли, дочекаєшся! — сказали хлопчаки.

Проте Аліса ступила два кроки в їхній бік, і хлопчаків наче вітром здуло.

Аліса засмутилась і знову сіла на край басейну. Дослід провалився. Добре ще, що вона не покликала Берту, аби розповісти про своє відкриття. Та дарма, час іще є. Можна продовжити.

Аліса знову ввімкнула мієлофон і, витягнувши назовні вусик-антену, спрямувала його в бік дельфінів. У вухах потріскувало, й іноді лунали якісь хрюкотливі звуки та повискування; Вони наближалися, коли дельфіни підпливали ближче, і майже зовсім затихали, коли дельфіни пірнали або відпливали до протилежної стінки басейну.

Так Аліса просиділа хвилин із п’ять, але нічого не дочекалася. Нагорі відчинилося вікно, і Берта, висунувши зелену модну голову, сказала:

— Алісочко, друже, піднімися до мене. Дзвонили з Монтевідео, чудові новини. І скажи роботові, щоб він дістав із холодильника рибу.

— До побачення, — мовила Аліса дельфінам. — Я до вас іще прийду.

Вона обережно, аби Берта з вікна не побачила, сховала мієлофон і, сказавши, що треба, роботові, пішла до будинку.

Коли вона зникла за рогом, дельфін, якого звали Русланом, висунув із води кирпате рило й сказав неголосно своєму сусідові дельфінячою мовою:

— Цікаво, що там сталося в Монтевідео?

— Не знаю, — відповів другий дельфін. — Шкода дівчинку, вона так засмутилася. Може, варто було з нею поговорити?

— Рано ще, — заперечив дельфін Руслан. — Люди не доросли до спілкування з нами. Вони багато чого не зрозуміють.

— На жаль, твоя правда, — мовив другий дельфін. — Взяти хоч би оцих хлопчаків. Страшенно погано виховані. Один навіть жбурнув у мене палицею.

І дельфіни, граючись, попливли довкола басейну.

У перший день канікул людині найчастіше нічого робити. Точніше, є що робити і справ навіть дуже багато, але важко визначити, яка з них найголовніша, і людина губиться серед численних можливостей і принад.

Аліса попрощалася з Бертою Максимівною, вийшла на вулицю й подивилася на повітряний годинник, що висів у небі над містом. Годинник показував дванадцяту. Попереду ще був цілісінький день, а за ним ховалася безліч зовсім вільних літніх днів, обіцяна татом підводна мандрівка, екскурсія в Індію, експедиція юннатів у пустелю і навіть, якщо мама дістане квитки, поїздка до Парижа на трьохсотліття взяття Бастілії, яку парижани вже спеціально збудували з легкого пластика. Життя обіцяло бути цікавим, але все це належало завтрашнім дням.

А поки що Аліса вирушила на Гоголівський бульвар. Мієлофон лежав у сумці, й Аліса час від часу поляпувала по сумці долонькою, щоб перевірити, чи на місці апарат. Узагалі кажучи, варто було зайти додому й покласти його на місце, але шкода було гаяти час. Зайдеш додому, робот примусить обідати й говоритиме, що ти знову схудла, і що скаже мамі, коли вона повернеться, і всякі інші жалібні слова. Марсіанський богомол попроситься гуляти, а гуляти з ним — одна мука: він зупиняється під кожним стовпом і обнюхує кожну подряпину на бруківці.

Отож зрозуміло — Аліса додому заходити не стала, а вирушила на бульвар.

Гоголівський бульвар, широкий і тінистий — кажуть, там якось заблукала ціла дитсадівська група разом із вихователькою, — простягається від Москви-ріки до Арбатської площі, і в нього, як річки в довге й широке озеро, впадають зелені вулиці й провулки. Аліса звивистою стежиною, повз апельсинові дерева, які дуже гарно цвіли, рушила просто до старовинного пам’ятника Гоголю. Це сумний пам’ятник, Гоголь сидить, кутаючись у довгий плащ, — Гоголь хоч і писав веселі книжки, сам був досить смутним чоловіком. За пам’ятником, на бічній алеї мають рости ранні черешні Вони відцвіли вже місяць тому. А що коли ягоди вже поспіли?