Кір Буличов - Селище

— Що? — не зрозумів Дік.

— Вони нас не пускають, — спокійно сказав Казик. — Вони бояться. Ми дикі...

І він замовк.

І Дік зрозумів, що Казик умер.

Він підхопив його і побіг берегом догори. Йому здавалося, що ще можна щось зробити. Він почав гатити по склу ілюмінатора, щоб увійти на станцію. Але вікно байдуже і пружно відбивало усі удари Діка.

— Сволоцюги! — кричав Дік. — Ви його вбили! Впустіть, не ховайтеся!

Він розумів, що на станції нікого немає, що в будинку порожньо, але продовжував товкти у двері.

Він обернувся у відчаї, відбіг, підняв великий камінь. Такого йому б ніколи не підняти у спокійному стані. Але зараз він обійняв його, рвонув назад до дверей і зі всієї сили ударив по склу.

І скло, і сам купол були розраховані на великі навантаження. Але слабкою ланкою виявилася металічна рама. Удар був такий різкий і сильний, що скло, не розбившись, вилетіло з неї.

З брязкотом воно впало усередину і покотилося по підлозі.

Дік пірнув у вікно, потім втягнув туди Казика і спробував розрухати хлопця. Але той мовчав.

Дік побіг в іншу кімнату, відкривав усі шафки — хотів знайти якісь ліки, але не знав, де шукати, і які взагалі потрібні ліки? І як дати ліки людині, яка вже мертва?

— Я вас уб’ю! — повторював він. — Я вас усіх переб’ю, тільки ви мені на очі потрапите, я вас...

Станція була порожня. І не відкликалася.

У дальньому коридорі Дік раптом помітив рух: дивний металевий прилад — рівна платформа, з козенятко завбільшки, — повільно тягнула блискучу скриньку. Дік зі злості на себе, що в першу мить злякався, і від того, що на комусь потрібно було зігнати свій гнів, ударив ногою по платформочці — та зупинилася. Він схопив скриньку (вона була важка) і пожбурив її у платформу, вона похилилася і завмерла.

— Отак тобі! — закричав він.

І раптом він згадав про Мар’янку. Мар’яна в лісі. Одна.

На неї теж можуть напасти.

Він вистрибнув під дощ і побіг у темінь мокрого лісу.

Саллі керувала планетарним катером на межі можливостей двигунів. Йшла так, щоб вкластися у три години польоту.

Клавдія не приходила до тями, але Павлиш, спостерігаючи за нею, зрозумів, що стан її не погіршується.

Усе виглядало дивним. Ці дивні події складалися, як у калейдоскопі, здавалися б, нелогічним візерунком, коли всі шматочки скла різного кольору, але відчутний ритм і симетрія, тільки незрозумілий зміст візерунка.

У Павлиша був час на роздуми.

Раптом він згадав, перебираючи в пам’яті усі події та образи планети у пошуках дивного, нелогічного, велетенське дерево, яке верхівкою зникало у хмарах, і ганчірку, що звисала з нього.

Павлиш дістав контейнер з плівками — він його забрав зі станції.

Індикатор миттєво знайшов потрібну плівку, і Павлиш увімкнув проектор. На екрані з’явився гігантський сук, кущі на ньому і обвисла плівка, під якою погойдувався на вітрі клубок... ні, не клубок, це не туша тварини, як примусив себе свого часу повірити Павлиш, — це кошик. Павлиш зупинив плівку і намагався збільшити зображення. Звичайно, у цей кошик можна зазирнути, він порожній. І мотузки. Як це він із самого початку не побачив, що там мотузки...

— Саллі, поглянь, — сказав Павлиш.

— Що це?

— Здається, повітряна куля.

— Схоже, — сказала Саллі байдуже. Вона весь час думала про Клавдію, хвилювалася за неї.

“Що ще? — продовжував роздумувати Павлиш, не вимикаючи зображення кулі. — А це що? Ага, пограбований склад на кораблі... Потрібно знайти і цю плівку... На підлозі розкидані відкриті банки і коробки. Розірваний пакет, зім’ята фольга... Вона не просто зім’ята. На ній відбитки пальців, усіх п’ятьох пальців”.

— Саллі!

— Тихіше. Ти мене налякав. Що це?

— Невже ти не бачиш?

— Рука. Звідки?

— Вони були на складі. Пам’ятаєш?

— Мені здається, що це рука мавпи.

— Повір вже мені, — твердо сказав Славко. — Ось слід великого пальця. Бачиш, він трохи збоку. У жодної мавпи немає такого — тільки у людини.

— Тоді все зрозуміло, — здогадалася Саллі. — Вони повмирали на кораблі, але рятували дітей. Дорослих вже не залишилося, тільки діти. Тому й розгром на складі.

— А повітряна куля?

— Повітряна куля — це досить довільне припущення.

Дік нічого не сказав Мар’яні. Він знайшов її в лісі і поволік на ковдрі з плівки до станції, до Казика. Жодних сил не залишилося, але це необхідно було зробити. Він не міг залишити Казика, не міг залишити Мар’яну, він був найстарший, найсильніший серед них, і тому він мусив терпіти.