Кір Буличов - Селище

— Твої аналогії мене не переконують, — заперечила мати. — Багато було тих вікінгів, чи мало — ніщо би їх не врятувало.

— Альтернатива ж була! Прийшов би той німецький корабель років на тридцять раніше, і все склалося б інакше. Вікінги могли перебратися на континент і повернутися в людську сім’ю. Або інакше — налагодився би зв’язок з іншими країнами. З’явилися б купці, нові поселенці, хоча б нові знаряддя праці, знання... І все було б інакше.

— До нас ніхто не припливе, — сказала мати.

— Наш порятунок не у вживанні в природу, — пояснив Старий впевнено. Цього разу він звернувся до Олега. — Нам потрібна допомога. Допомога людства. І тому я вимагаю, щоби твій син пішов за перевал. Ми ще пам’ятаємо. І наш обов’язок — не розірвати часи.

— Пустопорожні балачки, — втомлено мовила мати. — Водички підігріти?

— Підігрій, — погодився Старий. — Поп’ємо окропу. Нам загрожує втрата пам’яті. Вже зараз носіїв хоча би крихти людських знань, мудрості стає все менше. Одні гинуть, вмирають, інші надто захоплені боротьбою за виживання... І ось з’являється нове покоління. Ви з Мар’яною ще перехідний етап. Ви наче кільце, що з’єднує нас з майбутнім. Яким воно буде, ти уявляєш собі?

— Ми не боїмося лісу, — сказав Олег. — Ми знаємо гриби і дерева, ми вміємо полювати в степу...

— Я боюся майбутнього, у якому владарює новий тип людини — Дік-мисливець. Він для мене — символ регресу, символ поразки людини у боротьбі з природою.

— Дік — хороший хлопчик, — заперечила мати з кухні. — Йому важко одному.

— Я не про характер, — сказав Старий. — Я про соціальне явище. Коли ти, Ірино, навчишся абстрагуватися від дрібниць?

— Буду я абстрагуватися, чи ні, але якби минулої зими Дік не вбив ведмедя, ми би всі повмирали з голоду, — буркнула мати.

— Дік вже відчуває себе аборигеном цих земель. Він покинув школу п’ять років тому. Я не впевнений, чи пам’ятає він абетку!

— Навіщо? — спитала мати. — Книжок немає, і листів писати нікуди. І нікому.

— Дік знає багато пісень, — сказав Олег. — І сам їх складає.

Олегові стало трохи соромно, що йому приємно відчувати неприязнь Старого до Діка, і тому почав захищати товариша.

— Не в піснях справа. Пісня — зоря цивілізації. А для малюків Дік — кумир. Дік — мисливець! А для вас, баби, він — приклад. “Глянь на Діка. Оце гарний хлопчик!” А для дівчат він — рицар. Ти не звертала уваги, якими очима на нього дивиться Мар`янка?

— Нехай дивиться. Заміж вийде. Для селища добре.

— Мамо! — не витримав Олег.

— А що?

Мати, як завжди, нічого не помічала довкола, жила в якомусь своєму світі, весь час згадувала минуле.

— І тебе цікавить світ Діка? — Старий нервував. Він навіть ударив кулаком по столу. — Світ сильних, щасливих дикунів?

— А що ти пропонуєш?

— Ось його. — Старий поклав свою важку долоню на Олегову потилицю. — Світ Олега — це мій світ, це твій світ, від якого ти намагаєшся втекти, хоч тобі ніякого іншого не дано.

— Борю, ти не правий, — заперечила мати. Вона пішла на кухню, зняла з вогню миску з окропом і принесла в кімнату. — Цукру немає.

— У мене також, — сказав Старий. — Зараз коріння тонке, несолодке. Еглі каже, що місяць доведеться перетерпіти. Поїмо з хлібом. Ти ж інтелігентна жінка і мусиш розуміти, що ми приречені на вимирання, якщо після нас прийдуть Діки-мисливці.

— Не згідна, Борисе, я з тобою, — сказала мати. — Нам би вижити. Я зараз говорю не про себе, а про селище. Про діток. Коли я дивлюся на Діка чи на Мар’янку, у мене з’являється надія. Ти їх називаєш дикунами, а я думаю, що вони змогли пристосуватися. І якщо вони зараз загинуть — ми всі загинемо. Надто великий ризик.

— А я, отже, не пристосувався? — запитав Олег.

— Ти менше за інших пристосувався.

— Ти просто боїшся за мене, — сказав Олег. — І не хочеш, аби я йшов у гори. А я з арбалета стріляю краще за Діка.

— Я боюсь за тебе, звичайно, боюся. Ти в мене один. Ти все, що в мене залишилося. А ти з кожним днем усе більше від мене віддаляєшся, йдеш кудись, стаєш чужим.

Старий повільно походжав по кімнаті, так бувало, коли він сердився на лінивих учнів. Він підняв з табуретки глобус. Старий зробив його з гриба-гіганта, який минулої зими виріс біля сараю. Вони тоді з Олегом терли фарби з кольорової глини, яку Мар’яна та Ліз відшукали біля потічка, тієї ж, з якої тепер роблять мило. Її висушили, вийшло два кольори — білий та сірий. А сам гриб — бузковий. І Старий по пам’яті намалював усі материки та океани Землі.