Кір Буличов - Селище

Глобус чомусь побліднув, а за два роки зробився ще блідішим. Став схожий на кругле яблуко.

Олег побачив на столі маленьку цятку рожевої цвілі. Це не жовта, це була отруйна цвіль. Він обережно стер цятку рукавом. Нерозумно, коли рідна мати віддає перевагу комусь іншому, а не тобі. Взагалі, це зрада. Справжня зрада.

— Ми з тобою помремо, — сказав Старий.

— Ну й чудесно! Пожили достатньо, — відрізала мати.

— Тим не менше, не поспішаймо вмирати, тримаймося за це життя.

— Ми боягузи, — не вгавала мати.

— У тебе завжди був Олег.

— Я жила заради нього.

— Ми з тобою помремо, — продовжував Старий, — але селище повинно жити. Інакше немає сенсу і в нашому існуванні.

— Більше шансів вижити у селища мисливців, — сказала мати.

— Більше шансів вижити у селища таких, як Олег, — заперечив Старий. — Якщо керувати нами будуть Дік і такі як він, то через сто років ніхто не згадає, хто ми такі, звідки прийшли. Переможуть право сильного, закони дикунів.

— І будуть вони плодитися і розмножуватися, — сказала мати. — І стане їх багато. І придумають вони колесо, а ще через тисячу років — парову машину. — Мати засміялася крізь сльози.

— Ти жартуєш? — запитав Олег.

— Ірина права, — сказав Старий. — Елементарна боротьба за існування приведе до безнадійного регресу. Вижити ціною простого вживання в природу, прийняти її закони — означає здатися.

— Але все ж вижити, — не погоджувалася мати.

— Вона так не думає, — відказав Олег.

— Звичайно, вона так не думає, — погодився Старий. — Я знайомий з Іриною вже двадцять років. І знаю, що вона так не думає.

— Я взагалі не люблю багато думати, — сказала мати.

— Брешеш, — заперечив Старий. — Ми всі думаємо про майбутнє, боїмося та сподіваємося. Інакше перестанемо бути людьми. Саме знання, яким не перевантажує себе Дік, замінюючи його простими законами лісу, може нас врятувати. І поки є альтернатива, ми будемо сподіватися.

— Заради тієї альтернативи ти женеш Олега в гори?

— Заради збереження знань, заради нас з тобою. Заради боротьби із дурістю, невже не зрозуміло?

— Ти завжди був егоїстом, — зітхнула мати.

— Твій сліпий материнський егоїзм не зараховується?

— Для чого тобі Олег? Він не витримає такої подорожі. Він слабкий.

Цього не варто було казати. Мати збагнула це сама і глянула на Олега, наче вмовляла його очима не ображатися.

— Я не ображаюся, мам, — сказав Олег. — Але я хочу йти. Напевно, навіть більше хочу, аніж решта. Дік із задоволенням залишився би. Зараз олені підуть на випас. Саме почнеться полювання в степу.

— Він незамінний у поході, — сказав Старий. — Як би я не погоджувався з перспективою його влади, сьогодні його навички, його сили можуть нас врятувати.

— Врятувати! — Мати відірвала погляд від Олега. — Ти патякаєш про порятунок. А сам ти в це віриш? Тричі люди ходили в гори — скільки повернулося? З чим?

— Тоді ми були недосвідченими. Ми не знали тутешніх законів. Ми йшли, коли на перевалі був сніг. Тепер ми знаємо, що він тане тільки наприкінці літа. За будь-яке знання треба платити.

— Якби ті не загинули, ми би жили краще. Було би більше мисливців.

— Але все-таки ми би потрапили у владу закону деградації. Або ми частина людства, яка береже його знання, або ми дикуни.

— Ти ідеаліст, Борисе, шматок хліба сьогодні важить більше, аніж абстрактний ананас.

— Але ж ти пам'ятаєш смак ананаса? — Старий повернувся до Олега і додав: — Ананас — це тропічний плід зі специфічним смаком.

— Я зрозумів, — сказав Олег. — Смішне слово.

Папір, — повторив Старий. — Хоча б з десяток аркушів.

— Буде тобі папір, — сказав Томас.

Ті, хто мали йти в гори, зібралися біля воріт частоколу. Мешканці селища прийшли їх провести. Всі робили вигляд, що похід звичайний, як за корінням до болота, але прощалися, ніби назавжди.

Ті, хто йшли, були тепло одягнуті — одяг зібрали з усього селища. Тітка Луїза сама відбирала, ушивала, припасовувала. Напевно, Олег ніколи не був так тепло вдягнутий. Тільки Дік нічого зайвого не взяв. Він сам собі все шив. Дощ майже припинився, у калюжах довкола стовпів пищали, хлюпалися плавунці. На добру погоду.

Томас подивився на плавунців і сказав:

— Дощ ущухне. Треба стовпи закріпити.

— Не думай про це, — сказала тітка Луїза, — без тебе обійдемося.

— А що ти мені принесеш, тату? — запитала руда Рут, дочка Томаса.

— Не треба, — сказала його дружина. — Не треба навіть думати про це. Головне, щоби тато повернувся. Вкутай горло, ти знову кашляєш.