Кір Буличов - Селище

— Не лети на мене, зіб’єш з ніг. Тримай дистанцію.

І все ж Олег не міг позбутися відчуття, що за ним хтось йде.

Спина Томаса зникла — Томас обігнав Мар’яну. Тепер попереду йде Мар’яна. У неї вузька спина, навіть у теплій куртці. Мар’яна спіткнулася. У темряві вона погано бачить. Еглі казала — куряча сліпота, але не стандартна, а ендемічна. “Ендемічна... тобто характерна для даної місцевості”, — пролунав у вухах голос Старого, ніби той був поруч.

— Хочеш, візьму тебе за руку? — запитав Олег.

Вони удвох йшли по болоту в тумані, занурюючись у нього по коліна.

— Ні, — сказала Мар’яна, — дякую.

— Стійте! — Голос Діка долинув глухо, здалеку. — Скелі.

***

Добре, що печеру ніхто не зайняв. У ній міг би сховатися ведмідь, або хтось ще страшніший з тих нічних звірів, які привидами ходять довкола частоколу, і навіть хитають його, тягнуться до людської оселі і бояться її. Якось Мар’яна привела з лісу цапика, маленького ще, до пояса. У цапика був занудний голос, гірший, ніж у близнюків, зелена трава волоссям звисала до землі, він тупцяв укритими панциром ногами і репетував.

— Мекає, — сказав тоді втішений Вайткус. — Обожнюю голоси домашніх тварин.

— Значить буде цапом, — додав Томас.

Цапик дожив у селищі до зими, коли ніч тягнеться майже безперервно. Він звик до людей, майже не кусався, сидів весь час в майстерні Сергіїва, там було тепло. Майстер робив меблі і вирізав посуд. Олег йому допомагав, він любив робити речі своїми руками. А якось уночі прийшли нічні звірі. І забрали цапика з собою. Мар’яна знайшла кілька пучків зеленої шерсті за кладовищем, але це було уже навесні. Вона могла помилитися.

Вайткус тоді сказав:

— Розвиток тваринництва доведеться відкласти на майбутнє.

— Тим паче, — додала Еллі, — що від нього користі, як з цапа молока.

У печери був один недолік — широкий вхід. Упоперек входу натягнули палатку з риб’ячих шкір, розклали багаття — нічні звірі бояться вогню. Всередині було майже тепло, і Олег задоволено розтягнувся на гладкій кам’яній долівці. Мар’яна влаштувалася поруч.

— Як я втомилася, — сказала вона. — І страшно було.

— Мені також, — признався Олег тихо. — Мені здавалося, що хтось йде за мною.

— Добре, що я не знала, — сказала Мар’яна.

Дік рубав дрова. Вони взяли з собою найкращі дрова, що повільно горять. Томас розв’язав мішок із сушеними грибами, дістав казанок, щоби поставити його над вогнищем.

— Олеже, — попросив він, — подай воду.

Вода була в мішку, в посудині з гарбуза. Томасу варто було зробити два кроки, аби взяти воду самому. Олег здогадався, що прохання Томаса — звичайне виховання. Не хоче наказувати йому, щоби той встав і не байдикував. А хіба він не працював — палатку разом розвісили, вогнище розпалили. “Наступного разу менше втомлюся, займуся господарством, адже зараз я Мар’янин мішок волік...”

Однак Олег нічого не сказав. І не встиг піднятися, як Дік протягнув довгу руку і підсунув мішок Олега до Томаса.

— Нехай відпочиває, — сказав він абсолютно байдуже. — Він змучився. Два мішки тягнув.

— Ну нехай полежить, — погодився Томас.

Олег сів.

— А що треба робити? — запитав він. — Коли потрібно, я завжди роблю.

— Зачекай, Томасе, — сказала Мар’яна. — Я сама окріп заправлю. Ти ж не знаєш, скільки грибів класти.

— У мене було відчуття, — сказав Дік, — що за нами хтось йшов.

— І в тебе? — запитав Олег.

І раптом вони почули чиїсь важкі кроки біля входу. Дік кинувся за арбалетом. Томас нахилився до вогнища, готовий схопити поліно. Кроки стихли. Було дуже тихо. Чулося, як краплі дощу зриваються з карниза печери.

— Ми встигли, — сказала Мар’яна.

— Тихіше.

Але за блискучою завісою з риб’ячих шкір, на якій танцювали відблиски полум’я, було тихо.

Дік зі списом в руках підійшов до завіси і обережно виглянув.

Олег дивився на його широку напружену спину і чекав. Треба теж взяти списа... Але це ж справа Діка. Несправедливість цієї думки була зрозумілою Олегу, але можна було втішити себе, що його справа зовсім інша. Олег мусив побачити те, що не могли побачити інші. Старий надіється на нього...

Мар’яна хазяйнувала біля вогнища, розбираючи гриби та сушені солені ягоди. Вона завжди варила їх окремо, а потім змішувала. Мар’яна стояла на колінах, рукави куртки засукані, тонкі руки в синяках і шрамах. Олег подумав, що у Мар’яни гарні руки, а шрами — дрібниці. У всіх шрами.

Томас теж дивився на швидкі руки Мар’яни, дивився, як дівчина заглибилася у священнодійство, яке для нього, прибульця, чужого на цій планеті, не мало значення, бачив шрами на її руках — ціну, яку ліс брав за навчання, і думав про прірву, створену селищем між ним і підлітками, які зараз пречудово заснуть на кам’яній підлозі, не відчуваючи вологого зимного нічного повітря, а від запаху цих слизняків, яких вони називають грибами, їх не нудить, і вони до нього давно звикли... та й взагалі, тут і діти пахнуть інакше, ніж вдома. Навіть свої діти. І Рут у свої вісім років, якщо потрапить у ліс, не пропаде, принаймні, не помре з голоду. Ліс хоч і небезпечне місце, проте своє. І якщо він, Томас Хінд, у цьому лісі людина, то вони — оленята, зайці чи навіть маленькі вовки — далеко не найсильніші, але хитріші за інших, не пропадуть.