Кір Буличов - Селище

— Так, звичайно, треба враховувати часовий діапазон. Діапазон — це відстань. Запам’ятав?

Старий завжди пояснював слова, незрозумілі учням.

— Одній людині для деградації достатньо декількох років. При умові, що вона — чистий аркуш паперу. Відомо, що діти, які немовлятами потрапили до вовків або тигрів, а саме такі випадки спостерігали в Індії й Африці, через декілька років безнадійно відставали від своїх однолітків. Вони ставали дебілами. Дебіл — це...

— Я пам’ятаю.

— Вибач. Їх не вдавалося повернути людству. Вони навіть ходили на чотирьох кінцівках.

— А якщо дорослий?

— Дорослого вовки не візьмуть.

— А на безлюдному острові?

— Варіантів багато, але людина обов’язково деградує... ступінь деградації...

Старий глянув на Олега, той кивнув. Він знав це слово.

— Ступінь деградації залежить від рівня, якого людина досягла до моменту ізоляції, і від її характеру. Але ми не можемо ставити історичний експеримент на одній особистості. Ми говоримо про соціум. Чи може груда людей в умовах ізоляції триматися на рівні культури, яка була у них на момент відчуження?

— Може, — відповів Олег. — Це ми.

— Не може, — заперечив Старий. — Але для немовляти достатньо п’яти років, для групи, якщо вона навіть не вимре, потрібно два-три покоління. Для племені — декілька поколінь... Для народу, можливо, віки. Але процес необоротний. Він перевірений історією. Візьмемо австралійських аборигенів...

Увійшла мати Олега, вона була зачесана і вдягнута у випрану спідницю.

— Я посиджу з вами, — сказала вона.

— Посидь, Ірусю, — відповів Старий. — Ми говоримо про соціальний прогрес. Вірніше, регрес.

— Я вже чула, — відказала мати. — Ти роздумуєш, коли ми почнемо ходити на чотирьох кінцівках? Так я тобі відповім — скоріше ми всі поздихаємо. І слава Богу. Обридло.

— А йому не обридло, — промовив Старий. — І моїм близнюкам не обридло.

— Заради нього і живу, — сказала мати, — а ви його посилаєте на неминучу смерть.

— Якщо дотримуватися твоєї точки зору, Іро, — сказав Старий, — то смерть тут чатує на кожному кроці. Тут ліс — смерть, зима — смерть. Ріка вийде з берегів — смерть, буря — смерть. І звідки смерть прийде, яке вона матиме обличчя, ми не знаємо.

— Вона приходить, коли захоче, і забирає, кого захоче, — сказала мати. — Одного за другим.

— Нас більше, аніж п’ять років тому. Головна проблема — не фізичне виживання, а моральне.

— Нас менше! Нас з тобою менше! Ти розумієш, нас зовсім не залишилося! Що ці песенята можуть без нас?

— Можемо, — сказав Олег. — Ти в ліс одна пішла би?

— Краще повіситися. Я інколи на вулицю боюся виходити.

— А я хоч зараз піду. І повернуся. Зі здобиччю.

— Так, так, сьогодні Дік з Мар’янкою ледве врятувалися.

— Це випадковість. Ти ж знаєш, що шакали зграями не ходять.

— Нічого не знаю! Пішли все-таки зграєю, чи ні? Пішли?

— Пішли.

— Отже, ходять...

Олег більше не сперечався. Мати теж замовкла. Старий зітхнув, дочекався паузи і продовжив свій монолог:

— Я чомусь згадав сьогодні одну історію. Тисячу років не згадував, а сьогодні пригадав. Може, просто до слова прийшлося? Трапилося це у 1530 році, відразу після відкриття Америки. Німецьке китобійне судно, яке промишляло на південь від Ісландії, потрапило у шторм, і його віднесло на північний захід, у невідомі води. Декілька днів корабель несло хвилями поміж айсбергів. Айсберг — це...

— Льодяна гора, я знаю, — сказав Олег.

— Правильно. Через декілька днів з’явилася засніжена гірська невідома земля, яка тепер називається Гренландією. Корабель кинув якір, і моряки зійшли на берег. І уявіть собі їхнє здивування, коли вони раптом побачили напівзруйновану церкву, потім — залишки кам’яних осель. В одній із хатинок вони знайшли труп рудого чоловіка в одязі, абияк зшитому зі шкіри тюленя, а поруч — тупий заіржавілий ніж. А довкола — пустка. Холод, сніг...

— Не лякай, Борисе, — сказала мати. Її пальці нервово стукали по столу. — Псевдоісторичні казочки...

— Зачекай. Це не казка. Це точно задокументовано. Ця людина була останнім вікінгом. Ти пам’ятаєш, Олеже, хто такі вікінги?

— Ви розповідали про вікінгів.

— Вікінги долали моря, завойовували цілі країни, вони заселили Ісландію, висаджувалися на берегах Америки, яку назвали Вінланд, навіть заснували своє царство в Сицилії. У них була велика колонія в Гренландії. Там уже було декілька селищ, стояли кам’яниці та церкви. Та якось кораблі вікінгів перестали виходити в море. Їхні колонії перейшли у власність інших народів або були покинуті. Розірвався зв’язок із Гренландією. А тим часом тамтешній клімат усе суворішав, худоба вимирала, і гренландські поселення занепадали. Перш за все тому, що втратили зв’язок зі світом. Гренладці, колись сміливі моряки, розівчилися будувати морські кораблі, їх ставало все менше і менше. Відомо, що в середині п’ятнадцятого століття у Гренландії було останнє весілля. Нащадки вікінгів дичавіли, їх було надто мало, аби змагатися з долею, досягти прогресу, або хоча би зберегти старе. Уяви трагедію — останнє весілля у цілій країні! — Старий звертався до матері.