Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

Це була своєрідна консервація тематики і проблематики літератури, що тривожило на початку століття інтелектуальний авангард творчих сил України. (Досить згадати лист 1903 року, з яким М. Коцюбинський та М. Чернявський звернулися до всіх письменників-ук* раїнців.) Тож зрозуміло, чому так активно молода радянська література почала розробляти мотиви урбанізації одразу після Жовтня, який підняв на своїх знаменах гасло соціального й національного

визволення всіх народів царської Росії. Отже, українське слово звільнялося від заборон та переслідувань і прагнуло засвідчити свою здатність на якнайширше відтворення міського життя. Це, безперечно, було ознакою змужніння молодої літератури. Проте висвітлення теми дедалі активніше скеровувалося в один ухил, на кілька десятиліть зафіксований істориками літератури: показувати лише «неоціниму допомогу пролетарського міста селутворчу співдружність робітників і селян в справі будівництва соціалізму» 9 9 Історія української літератури: У 8-ми т. — К., 1970. — Т. 6. — С. 293. .

Однак реальність життя була у письменників перед очима, і чимало з них намагалися відтворити й суперечності між містом І селом, з’ясувати через характери героїв причини недовіри селянина до міста в нових соціальних умовах. Але таких літераторів згодом віднесли теж до своєї «рубрики»: вони, виявляється, писали «без врахування нових обставин або перебували під тиском буржуазної ідеології» 10 10 Там же. . Найяскравішим прикладом вважалася повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925). Критики й у 20-х роках, і пізніше до цієї повісті обов’язково додавали твори інших українських прозаїків, котрі

ідеологічно «збочували» в селянській тематиці: М. Івченка, Г. Косинки, Б. Антоненка Давидовича, Б. Тенети, І. Сенченка, О. Копилен ка. А коли зважити, що такі митці були й в інших національних літературах (в російській, скажімо, Л. Сейфулліна, Б. Пільняк,

А. Платонов), то майбутній історик літератури мусив би вже тоді за

сумніватися: чи випадкові ці «збочення» в письменників і чому так уперто вони керувалися тією «буржуазною ідеологією»?

Повість В. Підмогильного привертала увагу тогочасної критики, бо була вже другим своєрідним етапом його художнього осмислення проблеми «місто—село». Незважаючи на постійне доскіпування ортодоксальної критики, В. Підмогильний виявив наполегливість у творчо* му поступі: за короткий час (сім-вісім років) вій пройшов три таких етапи, фактично відтворивши мікромодель суспільних взаємин двох класів з того «затінкового» боку, що не заохочувався до глибшого пізнання вже тоді, а пізніше взагалі визнавався не менш як контрреволюційною пропагандою з відповідними висновками і щодо подібних творів, і щодо самого автора.

Звичайно, В. Підмогильний, навіть при притаманному йому скептицизмі не міг передбачити в середині 20-х років такий фінал своєї творчої дороги. Та пізнавши життєвий шлях письменника до кінця, осмислюючи його твори як вираження світоглядної концепції, можна з певністю сказати, що коли б він і дізнався наперед про свою долю, писав би те саме і так само. Бо для таких митців найпринциповішою позицією, найвищим критерієм завжди була художня правда. «Хоч як би змістовно була задумана річ, якщо вона написана погано, то ця річ пропаща» 11 11 Центральний Державний музей-архів літератури і мистецтва УРСР, ф. 107, од. зб. 11, арк. 27. , — це вже як заповіт з листа від 1 травня 1936 року із Соловецького спєцізолятора...

Проблема міста і села цікавила В. Підмогильного з самого початку його творчості. Цілеспрямовано вона окреслилася у повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой, виходець із села, здобувши у місті освіту й працю, все ж почувається незатишно в атмосфері байдужості до окремого індивіда, карається моральною провиною перед тими, хто дав можливість йому вийти «в світ». Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в натуралізмі, захопленні «екзотикою буденщини» (М. Доленго). А проте це був один з перших творів великої форми в українській пореволюційній прозі, яка ще помітно перебувала в полоні шкіцо-новелеткових пошуків.

Зате збудження в критиці викликав цикл новел «Повстанці». Особливо обурило, що, відчуваючи упереджене зволікання з виходом нової збірки в київському видавництві, автор передав новели до публікації в емігрантському журналі В. Винниченка «Нова Україна» (Прага—Берлін, 1923). І хоча В. Підмогильний мусив з того Приводу давати пояснення в пресі, головне крилося в іншому. Письменник, чи не вперше в радянській прозі (цикл почав друкуватися 1920 року в катеринославській газеті «Український пролетар»), відобразив реальні труднощі, котрі виникли внаслідок складних політико-економіч-них перетворень на селі. Ті труднощі були справді кардинальними щодо життєспроможності молодої радянської держави. Досить нагадати лише деякі, довго приховувані факти з тогочасної історії.