Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

27—28 березня у закритому судовому засіданні, без свідків, захисників було розглянуто справу № 0024. Іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік вирішилася майбутня доля непокірних творців художнього слова: «.. .позбавити волі терміном на десять років кожного з конфіскацією особисто приналежпого майна... Вирок остаточний і оскарженню не підлягає». Велетенський архіпелаг ГУЛАГ, павуком розпростертий над першою в світі країною соціалізму, чекав на свої нові жертви. В. ГІідмогильному пролягла дорога на українську Голгофу двадцятого століття — Соловки...

Епопея перебування в спецізоляторі сумнозвісного всьому світові Соловецького монастиря — то ще малодосліджена остання сто рінка життя письменника. Дивом уцілілі (дбайливо збережені незрадливими друзями сім’ї Підмогильних) 25 листів до дружини, матері й сестри з далекого північного краю проливають скупе світло на ту сторінку. Потерті часом аркуші то волають відчаєм восьмимісячної невідомості про долю родини, що, можливо, розплачується за його «злочинну діяльність» («Рідна Катю, листів до цього часу немає ні від тебе, ні від м*ами. Чекаю кожного дня, встаю з надією, лягаю з новою надією, що лист прийде завтра. Повинен же він коли-небудь прийти!»), то сповнені намагання заспокоїти себе, рідних, а найбільше недремне цензурне око неймовірним благополуччям самотнього ув’язнення («Камера в мене простора. До і після обіду маю годину прогулянки. Харчування достатнє, хліба й цукру мені цілком вистачає, обслуговування і чистота не залишають бажати чогось ліпшого»), то вражають готовністю порятувати дружину й семилітнього сина шляхом відречення від зв’язків з ним, «ворогом народу» («Влаштовуйся серйозно, міцно, і головне — не почувай себе зв’язаною зі мною. У тебе є дитина, а я — минуле. В попередньому листі я послав записку Ромі — шкодую про це тепер. Не треба йому нагадувати про мене, він ще малий, швидко забуде, і це добре») 29 29 ЦДАМЛМ — Ф. 107. —Од. зб. 11. —Арк. 14, 11—12. .

Проте ні дружина, ні син ніколи не переступили цієї моральної межі. Вони десь на дні своїх зболілих душ лишили краплю віри в повернення справедливості, хоча дочекатися її змогла лише сама К. І. Чер-вінська (Роман помер 19-літнім студентом). А тоді, вже під осінь 1937 р., чекання обернулося невідомістю, коли раптом урвалося листу* «ання, немовби у зв’язку з посиленням режиму на острові. Але то була неправда. І коли після повної реабілітації (в серпні 1956 р.) було надіслано з Ленінграда копію свідоцтва про смерть, де зазначалося, що «Підмогильний Валер’ян Петрович помер дев’ятнадцятого грудня 1941 року віком 40 років. Причина смерті: рак печін

ки. . .» 30 30 ЦДАМЛМ.-Ф. 107. —Од. зб. 19.-Арк. 1. , — це теж було неправдою...

До осені 1937 р., навіть у тих ізоляційних умовах табору особливого призначення письменник змушував себе творчо працювати. Спочатку він береться за перекладацтво, а потім і за оригінальне письмо. У листах згадується невелика повість про життя одного будинку, потім оповідання, а з весни 1936 р. — постійні згадки про роман «Осінь 1929» — про початок колективізації на Україні. Але

біля керма репресивної машини постав улюбленець Й. Сталіна «залізний нарком» Єжов. До концтаборів цілодобово йшли залізничні ешелони, пливли пароплави — раби XX століття прибували на ударні будови п’ятирічок. Соловки були переповнені. Від зайвого «баласту» можна й очиститися. А такими найперш виявилися політично небла-гонадійні. Під величезним списком їхніх прізвищ Особлива трійка

УНКВД Ленінградської області поставила вирок — «розстріляти» 31 31 Див. докладніше: Коли загинув Валер’ян Підмогильний?// Україна. — 1989. — № 43.— С. 10—11. .

З листопада, до двадцятилітнього ювілею Жовтневої революції, за браму Соловецького монастиря востаннє виводили довгу шеренгу «ворогів народу». Серед них були В. Підмогильний, М. Зеров, В. Поліщук, Г. Епік, Л. Курбас, М. Куліш, М. Ірчан, Ю. Шпол (М. Яловий)...

Невідомо, як далі розвивалася б творчість В. Підмогильного, але можна сказати певно: разом з ним зломилася одна з найоригінальні-ших гілок української пожовтневої літератури — інтелектуальна проза. Психологічний реалізм у поєднанні з філософським осмисленням кезворотної самоцінності кожного індивіда — ця ідейно-стильова домінанта, органічно виростаючи з класичної української прози, мала в особі В. Підмогильного найяскравішого свого виразника в нових суспільних умовах. Більше того, він зумів практично досягти її синтезу з європейською класикою. Але така проза і такі герої не потрібні були командно-адміністративній системі. її цілком влаштовували олітературені агітки та чорно-біла розстановка однолінійних персонажів