Валер'ян Підмогильний - Оповідання. Повість. Романи

С. Кірова, про викриття терористів і організацій, що те все заподіяли. У Києві і Харкові ще напередодні з невідомих причин арештовано велику групу інтелігенції, серед якої були письменники К. Буревій, О. Близько, А. Крушельницький, Д. Фальківський, В. Мисик, один з найближчих побратимів по «Ланці» й МАРСу — Г. Косинка. Нез-мовчний на несправедливість, прямий у судженнях цей талановитий прозаїк вже тривалий час піддавався масованому цькуванню. ГІокликаючись до справедливості, він на весняній нараді київських письменників звернувся до них словами російського класика М. Некрасова: «Братья писатели! В нашей судьбе что-то лежит роковое...» Пишучи звіт про цю нараду, голова оргкомітету Спілки письменників на Україні І. Кулик недвозначно застеріг не лише Г, Косинку: «Коли він далі уперто чіплятиметься за елементи капіталізму, не витравлені в його свідомості, то така творчість його і його однодумців (їх, на щастя, небагато) — справді р о к о в а н а, навіть більшою мірою, ніж думає сам Косинка» 28 28 Кулик І. Про одну творчу нараду// Радянська література.— 1934. — № 5. — С. 166. .

І ось пророцтво вже збувається... Перекладені Г. Косинкою «Мертві душі» М. Гоголя виходять без імені перекладача, а на титульній обкладинці книжки зазначено: «За редакцією В. ГІідмогиль-ного» —письменник виручав друга. Йому ще повірили. Чи повірять завтра? І хто рятуватиме його твори й переклади? Якому читачеві, якої доби?

6 грудня в Заньківський будинок творчості приїхала схвильована дружина: «Учора в Києві заарештовано Євгена ГІлужника... Треба втікати!» Сумнівів більше не було—забирали найближчих. Але^ втікати нікуди не збирався. Куди, коли концтабором стає вся країна? Та й не в його це натурі тікати, не вчинивши ані найменшого злочину. А куди втече весь народ, щойно перемелений жорнами

страшного голодомору? І як потім називатися письменником цієї нації, коли кидаєш її в лиху годину?

Думати так йому ще дозволялося дві доби. А 8 грудня 1934 року письменника Підмогильного вже не було. До Харкова, під конвоєм, їхав арештант, звинувачений у тому, що «є учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила своєю метою організацію терору на керівників партії». До середини січня 1935 р. він перебував у сгіецкорпусі Харківської в’язниці НКВС: десятиденний термін розгляду справи В. ГІідмогильному спеціальними постановами продовжували тричі. Слідчі вимагали зізнання в інкримінованих злочинах, письменник боронив свою честь до останку. Але сили були далеко не рівними, адже йшлося не лише про логічні переконання. Публікації творів за кордоном, поїздка до Праги й Берліна в складі письменницької делегації (1928 р.)—це зв’язки з зовнішньою контрреволюцією, приятелювання з професором П. Єфремовим у Катеринославі, добрі стосунки з його братом академіком С. Єфремовим у Києві, дружба з Г.* Косинкою та М. Івченком — це підтримка внутрішньої ворожої діяльності. А ще зачитувалися свідчення раніше арештованих письменників (М. Ялового, С. Пилипенка, О. Слісаренка), вже зламаних морально і фізично, котрі визнали себе контрреволюціонерами і всіх своїх знайомих...

11 січня 1935 року В. Підмогильний визнав, що належав до «групи пнсьменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». До цієї «страшної» групи входили, крім нього, ще В. Поліщук та В. Вражливий (обидва уже теж давно заарештовані). Націоналізм і контрреволюційність їх полягали в тому, що, на думку письменників, «політика колективізації привела українське село до голоду». А «терористичними настроями», після самогубства М. Хвильового та М. Скрипника, вважалися розмови у вузькому колі про Постишева як «душителя українського народу».

Та свою справу харківські слідчі виконали, і «небезпечний злочинець» спецконвоєм перевозиться до нової столиці республіки — Києва, де ще на два з половиною місяці поселяється у спецкорпусі при НКВС УРСР. Сюди ж потрапили з подібними звинуваченнями не лише В. Поліщук з В. Вражливим, а й М. Куліш, Г. Епік — з Харкова, Г. Майфет і О. Ковінька — з Полтави, Є. Плужник — з обласного Київського ізолятора... Загалом набирається досить-таки солідиа група «терористів» з сімнадцяти чоловік. Після нових допитів та очних ставок, для вирішення долі причетних до залишків бороть-бистської партії «контрреволюційно настроєних елементів», прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР на чолі з самим головою колегії В. Ульріхом, який «уславився» на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Справи Української військової організації (УВО), іншими не менш гучними репресивними розгромами.