Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Буркут, 4/ѴШ 1901

LIED OHNE KLANG 21 21 Піспл без звуку (нім.).— РеО.

Якби мої думи німії та піснею стали без слова, тоді б вони більше сказали, ніж вся оця довга розмова.

Якби мої думи німії на струни проречисті впали, зайшлись би плачем мої струни і сміхом дитячим заграли.

Мов хвиля морська в ясну бурю і темна, й блискуча, й раптова, і сонцеві рідна, й безодні була б моя пісня без слова.

Важкі побережнії скелі зрива переможнеє море; невже переможная пісня важкого жалю не поборе?

Невже моя пісня не хвиля?

Ой леле! Даремні питаппя...

Німі мої думи, а руки дають лиш німії стискання...

5/11 1900

СВЯТА НІЧ

В темну ніч ми зібрались громадкою йти так поважно, немов у пригоді мали стати кому, а проте без мети, ми дивились на зорі, та й годі.

Тихі, тихі й спокійпі в ту нічку були ліс і поле на цілім просторі,

і здавалось, неначе ми чути могли, як спадали летючії зорі.

Всі розмови, не скінчені тут па землі, десь кінчалися там, між зірками.

Проти вічності неба були ми малі, але небо схилялось над нами.

Ніч без тінів і світло без проміння хвиль... Все було і далеко, й близенько.

І сіяли нам зорі за тисячі миль, і між нами світили низенько.

Нам не раз крізь волосся світила зоря, мов горицвіт у темному листі, наче ми, перепливши небесні моря, заквітчалися в краплі сріблисті.

І немов над святими, зірки золоті у корону сплітались огнисту.

Отже, й справді, здається, були ми святі в тую зоряну ніч урочисту.

18/V1I 1900

* *

*

Ви щасливі, пречистії зорі, ваші промені — ваша розмова; якби я ваші промені мала, я б ніколи не мовила слова.

Ви щасливі, високії зорі, все на світі вам видко звисока; якби я так високо стояла, хай була б я весь вік одинока.

Ви щасливі, холоднії зорі, ясні, тверді, неначе з кришталю; якби я була зіркою в небі, я б не знала, ні туги, ні жалю.

* *

*

Талого снігу платочки сивенькії,

дощик дрібненький, холодний вітрець, проліски в рідкій травиці тоненькії, се була провесна, щастя вінець?

Небо глибокеє, сонце ласкавес, пурпур і злото на листі в гаю, пізніх троянд процвітання яскравеє осінь віщує — чи то ж і мою?

Що ж, хай надходить! мене навіть радує душного літа завчасний кінець; провесни тільки нехай не нагадує

дощик дрібненький, холодний вітрець!

11/V1I1 1900

* *

*

Минаю я, було, долини, й гори, і моря гучного непевнії простори, чужі краї обступлять навкруги, захопить ніч; на горах чорні тіні, на морі хвилі, тумани в долині здаються наче справді вороги.

1 серце, хоч і звикле до блукання, до чужини, до вічного змагання, чогось, бувало, плаче в тій порі, немов дитина, в темряві забута, немов людина, у тюрму замкнута, аж поки очі не знайдуть зорі,—

тоді затихне плач... І я дивую, чим серце втішилось? — що золотую маленьку цяточку вгорі знайшло? Та що ж йому по тім далекім світі? Він, може, сам давно погас в блакиті, поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші, як молоді думки, давно померші,

що розбудили вперше дух в мені... Так що жі нехай те все давно минуло, а серце любить, поки не заснуло те світло, що живе і без зорі.

Кімполунг, 20/VI 1901

* *

*

Гей, піду я в ті велені гори, де смереки гомонять високі, понесу я жалі одинокі та й пущу їх у гірські простори.

Кину свої жалі на зелені галі, пущу бором свою тугу, чи не знайде другу...

Кіыполувг, 19/VI 1901

* *

*

Хочеш знати, чим справді було те, що так колись пишно цвіло, що на серце наводило чари, світ вбирало в злотисті примари, те, що сяло, мов чистий кришталь, а безжалісне й гостре, мов сталь.

Приторкнутись ти хочеш близенько, придивитись до нього пильненько, скинуть з нього покраси й квітки, одрізнити основу й нитки,— адже часом найкраща тканина під сподом просто груба ряднина.

Залиши! се робота сумна, ііе доводить до правди вопа.

Гляпь, смереки аеленії коси повбирались у рясні! роси.

Не питай, чи то справді роса самоцвітна, всесвітня краса,

чи то, може, те сонце вдурило, в лелітки дощ холодний змінило, або, може, то хитрий вітрець в марних крапель сплітав вінець, або, може, то винна смерека, що показує росу здалека...

Буркуг, 10/VIU 1901 * •

*

Темна хмара, а веселка ясна.

Що ти робиш, дівчино нещасна? Ореш тугу, сібш на ній смуток, схаменися, який в того скуток!

Тож не війде рута на твоїй ріллі, а зійде отрута, жалі не малі.

Хай би туга облогом лежала, а ти б собі пшениченьку жала.

А в пшениці то мак, то волошки вакрасили б роботоньку трошки.

Ой хто займе постать, жни та обжинайсь, як надійде хмара, то й не оглядайсь!