Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Нема тобі впину. Тобі все одно, що, стрівши, вогонь доведеш до пожежі, що хвилі, спіткавши, розгониш до бурі, що темнії хмари в хаос помішаєш, що вбогу хатинку, останній притулок важкою лавиною скинеш в безодню,— тобі все одно! Той нехай собі плаче, хто іскру лишив на піляху необачний, хто човен непевній воді доручив, хто вийшов в дорогу темненької ночі, хто вбогу хатину, останній притулок, поставив високо над краєм безодні,— вдалась ти крилатою, мусиш летіть!

Так, вільна, вільна піспя! Я не зпаю, на щастя чи на горе тая воля, та я ще не скувала їй кайданів; не знаю я, де взять на них заліза і на якім вогні вони куються.

Та певне вже — кувати не кувати, а прийде час-година — розпадуться.

І стрепенеться визволена пісня, і вирветься з неволі, як рпданпя, що довго стримане, притлумлене таїлось в темниці серця.

Не просіть потіхи ви всі, що смутні, від такої пісні.

Нічого в ній лагідного нема.

Вона від туги й розпачу зродилась, за скритий жаль вона помститись хоче вогнем, отрутою, мечем двусічним тугп. Коли вам страшно — геті ідіть з дороги! Хай пролетить ся пісня одиноко, як вихор через море льодове.

Не треба їй ні сліз, ні спочування, їй треба тільки волі і простору.

Так божевільний волю здобуває, щоб гнатися на безвість до загину... Летить безумна пісня — стережіться!

Бо жаль ваги не має, так, як смерть!

т

Якби вся кров моя уплинула отак, як сі слова! Якби моє життя так зникло непримітно, як зникає, вечірнє світло!.. Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку?

Хто наложив на мене обов’язок будити мертвих, тішити живих калейдоскопом радощів і горя?

Хто гордощі вложив мені у серце? Хто дав мені одваги меч двусічний? Хто кликав брать святую орифламу пісень, і мрій, і непокірних дум?

Хто наказав мені: не кидай зброї, не відступай, не падай, не томись? Чому ж я мушу слухати наказу? Чому втекти не смію з поля честі або на власний меч грудьми упасти? Що ж не дає мені промовить просто: «Так, доле, ти міцніша, я корюся!» Чому на спогад сих покірних слів рука стискає невидиму зброю, а в серці крики бойові лунають?..

Кімполунг, 6/VI 1901

VII

О, як то тяжко тим шляхом ходити, широким, битим, курявою вкритим, де люди всі отарою здаються, де не ростуть ні квіти, ні терни! Здалека вабить, мріє те верхів’я, що так палає золотим пожаром! Непереможно прагну я поставить там високо червону короговку, де й сам орел гнізда не сміє звить!

Як порива мене палке бажання піти туди пісками, чагарями, послухати гірської пущі гомін,

загляпути в таємйую безодню,

8 потоками прудкими сперечатись, поміж льоди дістатись самоцвітні, збудити в горах піснею луну! Проводарем хай служить короговка, нехай тримає на слизькій дорозі, аж поки на верхів’ї не замає, змагаючись проти гірського вітру.

Коли ж мене на півдороги стріне важка лавина і впаде, мов доля, на голову мою, тоді впаду я на сніг нагірний, мов на білу постіль. Хай по мені не плачуть смутні дзвони, хай заспіває вільний, дзвінкий вітер, закрутиться метелиця весела, і зарояться сніжні зорі колом і з поцілунками холодними закриють мені палкі та необачні очі...

16/VIII [1901]

VIII

Чом я не можу злинути угору, туди, на те верхів’я золоте, де місяць просвітив біляву хмарку?

Я ж бачила, як хмарка та вродилась: вона повстала з гучного потоку туманом білим, парою без барви і тихо поплила понад водою глибокими ярами далі вгору, поволі підвелась, немов насилу, і вгору подалась. Вона чіплялась за смерекові гребені зелені, аа уступи обголеної кручі і за колиби там, на полонині, немов людина, що з тяжким зусиллям на гору добувається. І вийшла, і стала на верхів’ї, і всміхнулась до місяця, мов дівчина білява, і заясніла, легка та прозора, мов ясна мрія. Хто у ній пізнав

оту важку, безбарвну, вогку хмару, що сунулась так тяжко по долині?..

Ой гори, гори, золоті верхів’яі Та нащо я« я до вас так пориваюсь?

Та нащо ж я люблю вас так тужливо? Невя{е мені не суджено дістатись на ваші заповітні високості?

Коли мені не дапо крил міциих, щоб я могла орлицею підбитись геть високо понад найвищі гори, то прагну я собі потоків сліз, гарячих сліз, нестриманих, раптових, що рвуться з глибини самого серцй джерелами живущої води.

Нехай би з них душа моя повстала і з мукою тяжкою подалася на те верхів’я вічно світлянеє, що мріє здалека моїм очам так неприступно, як і тії гори, що я на їх лиш мрією літаю.

І, може б, дух мій, наче тая хмарка, на високості раптом одмінився, просвічений нагірним, чистим світлом.