Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

Вона одна в піснях його панує,

Бо в тій країні, де він жив душею,

Він іншої дружини не знайшов.

Він заквітчав її вінцем такої слави,

Якою ні одна з жінок ще не пишалась.

Безсмертна пара Данте й Беатріче,

Потужна смерть не розлучила їх.

Навіщо ж ти, фантазіє химерна,

Мені показуєш якусь убогу постать,

Що стала поміж їх, немов тремтяча тінь,

Мов сон зомлілої людини,— невиразна?

Нема на ній вінця, ні ореолу,

Її обличчя вкрите покривалом,

Немов густим туманом. Хто вона?

Тож ні один співець її не вславив І ні один митець не змалював;

Десь там, на дні історії, глибоко Лежить про неї спогад. Хто вона?

Се жінка Дантова. Другого ймення Від неї не зосталось, так, мов зроду Вона не мала власного імення.

Ся жінка не була провідною зорею,

Вона, як вірна тінь, пішла за тим,

Хто був проводарем «Італії нещасній». Вона ділила з ним твердий вигнання хліб, Вона йому багаття розпалила Серед хужої хати. І не раз Його рука, шукаючи опори,

Спиралась на її плече, запевне; їй дорога була його співецька слава,

Але вона руки не простягла,

Аби хоч промінь перейнять єдиний;

Коли погас огонь в очах співецьких,

Вона закрила їх побожною рукою.

Так, вірна тінь! А де ж її життя,

Де ж власна доля, радощі і горе?

Історія мовчить, та в думці бачу я Багато днів смутних і самотних, Проведених в турботному чеканні,

Ночей безсонних, темних, як той клопіт,

І довгих, як нужда, я бачу сльози...

По тих сльозах, мов по росі перлистій, Пройшла в країну слави — Беатріче!

ВІДГУКИ

ІЗ ЦИКЛУ «НЕВОЛЬНИЦЬКІ ПІСНІ»

ЄВРЕЙСЬКІ МЕЛОДІЇ І

Як Ізраїль діставсь ворогам у полон, то рабом своїм бранця зробив Вавілон.

І, схиливши чоло, подолані борці переможцям своїм будували дворці.

Тії руки, що храм боронили колись, до чужої роботи з одчаю взялись;

тая сила, що марна була на війні, будувала підвалини й мури міцні.

Все здалось до роботи: перевесло й шнур, плуг, сокира й лопата виводили мур,

всяк, хто мав який знаряд, мав працю собі, тільки арфу співець почепив на вербі.

Єреміе, зловісний пророче в залізнім ярмі!

Певне, серце господь тобі дав із твердого кришталю: ти провидів, що люд буде гнить у ворожій тюрмі,— як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?

Як ти міг дочекатись, чи справдиться, слово твоє? Роєм стріли ворожі на божеє місто летіли,— певне, чарами ти гартував тоді серце своє, що на ньому ламалися навіть ворожії стріли!

По війні ти на звалищах міста лишався один, і палкі твої сльози точили холодне каміння, і луна розляглась така серед смутних руїп, аж найдальші нащадки почули твоє голосіння.

Єреміє! ти, вічная туго, тебе не збагну: як же серце твоє не розбилось від лютого жалю?

Бо джерело гаряче і скелю зрива кам’яну.

Так, було твоє серце з твердого, міцного кришталю!

Чи сумно вас, чи радісно читать, оповідання про велику драму?

То хочеться над вами заридать, то заспівать з раптового нестяму.

То був якийсь блискучий карнавал, червона оргія буяла на просторі, здавалось, налетів дев’ятий вал і прокотився бурею по морі.

Дев’ятий грізний вал! У глибині якісь печери позіхали чорні, та високо здіймались гребені і, тремтячи огнем, здавались необорні.

Плавким багаттям вал на гору наступав. Гора стояла твердо, міцно, стало, холодна та німа. Розбився вал, утихла буря — більш валів не стало.

Зоставсь на дрібних хвилях марний шум та дрібні камінці безсило торохтіли. Нещасні камінці! той побережний тлум ні море, ні гора приймати не хотіли.

Дев’ятий вал... Чи то ж була вода, що марне так розбилася об кручу?

То ж сіль землі, то ж сила молода ішла на смерть, на згубу неминучу.

Лягала молодь у труну жива з одважним усміхом, немов байдужа.

Отак індійська молода вдова іде вмирати на кострищі мужа,

з вином в руці, весела та хмільна іде обнять в огні дружину любу.

Хто зпає, чи любов, чи просто чад вина веде її на огнище до шлюбу?

О, то було огнистеє вино, те, що сп’янило молодь героїчну!

По жилах розливалося воно, палило кров, до хмелю непривичну,

правдиве «п’яне чоло» з буйних мрій, святої віри, молодого палу,— та хто б не кинувся від нього в бій 8 широким розмахом збунтованого валу?

Чи сльози, чи квітки від нас належать вам, підкошені в розцвіті сил герої?

Коли б то так судилося і нам спалити молодість і полягти при зброї!

Не те судилось нам. Найкращі дні своєї провести ми зустрівали сумом; тоді якраз погасли всі вогні і вкрилось темне море сивим шумом;