Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

(Іде на сходи порталу і притуляється до колони.)

Холодний мармур — тільки ж і притулку!

А як було я голову схиляла До матері коханої на груди

І слухала, як рідне серце билось...

Як солодко було тримать в обіймах Тоненький стан мого хлоп’ятка-брата,

Мого золотокудрого Ореста...

Латони дочко, сестро Аполлона!

Прости своїй рабині спогад сей!..

Хоч би мені вітри принесли звістку,

Чи там живий ще мій шановний батько

І люба матінка... Сестра моя, Електра,

Вже досі одружилась. А Орест?

Він досі вже на грищах олімпійських Отримує вінці. Як мусить гарно Оливи срібне листя одбивати Против злотистих кучерів його.

Та не за прудкість візьме надгороду,

Хіба за диск, бо завжди Ахіллес Вінці за прудкість брав. Чи він живий,

Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій,—

Там, може, еллінка або троянська бранка Зове його своїм... О Артемідо,

Рятуй мене від мене, захисти!

(Сходить знов додолу і сідає на найближчому щаблі сходів під кипарисом.)

Як зашуміли смутні кипариси!

Осінній вітер... Хутко вже й зимовий По сій діброві звіром зареве,

Закрутиться на морі сніговиця,

І море з небом зіллється в хаос,

А я сидітиму перед скупим багаттям,

Недужа тілом і душею хвора,

Тоді ж у нас, в далекій Арголіді,

Цвістиме любо вічная весна,

І підуть в гай аргоськії дівчата Зривати анемони та фіалки.

І може... може, спом’януть в піснях Славутню Іфігенію, що рано Загинула за рідний край... О Мойро!

Невже тобі, суворій, грізній, личить Робити посміхи над бідними людьми?!

Стій, серце вражене, вгамуйся, горде,

Чи нам же, смертним, на богів іти?

Чи можем ми змагатись проти сили Землерушителів і громовладців?

Ми, з глини створені... А хто створив нас?

Хто дав нам душу і святий вогонь?

Ти, Прометею, спадок нам покинув Великий, незабутній! Тая іскра,

Що ти здобув для нас від заздрих олімпійців, Я чую пал її в своїй душі,

Він, мов пожежі пломінь, непокірний,

Він висушив мої дівочі сльози В той час, як я одважно йшла на жертву За честь і славу рідної Еллади.

Ви, еллінки, що сльози проливали,

Як Іфігенію на славну смерть вели,

Тепер не плачете, що ваша героїня Даремне на безслав’ї тихо гасне?

(Стає перед олтарем.)

Навіщо ти мене, богине, врятувала,

В далекую чужину завела?

Кров еллінки була тобі потрібна,—

Щоб погасити гнів проти Еллади,—

Чому ж ти не дала пролити кров?

Візьми її,— вона твоя, богине!

Нехай вона не палить жил моїх!

(Дістає з-за олтаря жертовний ніж, обкидає плащ і заміряється мечем проти серця, але раптом пускає меч додолу.)

Ні, се не варт нащадка Прометея!

Коли хто вмів одважно йти на страту,

Той мусить все одважно зустрічать!

Коли для слави рідної країни Така потрібна жертва Артеміді,

Щоб Іфігенія жила в сій стороні Без слави, без родини, без імення,

Хай буде так.

(Смутно похиливши голову, іде до моря, спиняється на найвищому щаблі сходів, що спускаються в море, і дивиться який час у простор.)

Аргосе, рідний мій!

Воліла б я сто раз умерти,

Ніж тута жити! Води Стікса й Лети Не вгасять спогадів про любий рідний край! Тяжкий твій спадок, батьку Прометею!

(Тихою, рівною ходою віддаляється в храм.)

Willa Iphigenia, 15/1 1898 p.

VII

ВЕСНА ЗИМОВА

Тихо і тепло, так наче і справді весна.

Небо неначе спалахує часом від місяця ясного світла, Міняться білі хмаринки то сріблом, то золотом.

Ледве на місяць наплине прозорая хмара,

Коло на ній засіяє, мов одсвіт далекий веселки.

Зорі між дрібними хмарками наче таночки заводять,

Сніг на верхів’ї узгір’я блищить так яскраво,

Що видається не раз, мов займаються раптом вогні

вартові.

Матовим сріблом біліють дахи на будинках,

Тіні різкі вирізняють балкони, тонкі балюстради,

А кипариси між ними здаються високими вежами замків; Листя широке магнолій важке, нерухоме Кованим сріблом здається;

Тінь фантастична латаній лягла на блискучий поміст

мармуровий.

Лаври стоять зачаровані, жоден листок не тремтить, Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.

Вже й на горі, у будинках вогнів не багато лишилось

Злотом червоним горіти. Скрізь тихо,

Тільки ноток невидимий гірський, як млиновее коло,

шумить,

Пісня часами озветься десь, ледве лунає...

Часом на вулиці люди проходять безгучно, мов тіні, Море далеко леліє так ніжно, як мрія.

Легкі тумани серпанками сонні долини вкривають.

Тихо і тепло... І сон не бере, і робота не йде.

Я походжаю по свому балконі, що довгий, високий,