Леся Українка_Зібрання творів у 12 томах_Том 01 [Hurtom.com]

порікування дрібних камінців наводило оспалість і досаду; минув час оргій, не було вінців, і на вино не стало винограду;

старі мечі поржавіли,— нових ще не скували молодії руки; були поховані всі мертві, а в живих не бойової вчились ми науки;

стих карнавал, а тії, що пили, для нас покинули важке похмілля — ми, лицарі без спадку, не могли так бучно справити собі весілля...

О, ви, що полягли в таку смутну весну, як вдарили недосвіти-морози,— нащадки не складуть вінців вам на трупу, вам не квітки пристали, тільки сльози!

ЗАБУТІ СЛОВА

То вже давно було. Мені сім літ минало, а їй, либонь, минуло двадцять літ.

Сиділи ми в садку, там саме зацвітало, і сипався з каштанів білий цвіт.

Вона не бавила мене і не учила, я кидала і забавки, й книжки, щоб тільки з нею буть, вона уміла єдину забавку — плести вінки.

Я подавала їй квітки, і листя, й трави і з рук її не зводила очей.

Здавалося, вона плела не для забави, а щоб зробить оправу для речей.

В її речах слова котились, наче хвилі, мов сльози по її замучених братах, в вінку, здавалось, блідли квіти білі, і в’янули слова журливі на устах.

То знов зривалися слова палкі, ворожі, мов грізні вироки всім тим, що кров лили, в віпку палали кров’ю дикі рожі, слова, мов квіти ярії, цвіли.

Шумів зелений лист, а голос той коханий про волю золоту співав мені,— в вінку мінився злотом ряст весняний, і золотим дощем лились пісні...

То вже давно було. Давно нора минула таких червоних необачних сліи; либонь, вона й сама про них забула — хто дбає про вінки, що замолоду плів?

І я забула їх, не пригадаю й слова з тих наших довгих запальних розмов, а тільки барва їх, мелодія раптова тепер, як і тоді, мені бунтує кров.

І та мелодія не може заніміти: не раз, як тільки лист од вітру зашумить

яи блиснуть проти сонця ярі квіти, вона зненацька в думці забринить.

Неначе хто її поставив на сторожі, щоб душу в кождий час будить від сна, щоб не заглухли в серці дикі рожі, поки нова не зацвіте весна.

9/VII 1900

ВІЧЕ

Ще старість не прийшла, а все минуле пе раз мені стає перед очима, і я дивлюсь так пильно, мов боюся, що більш мені не прийдеться побачить того садочка спогадів моїх, що міниться барвистими квітками при світлі мрій, мов при західнім сонці. Ось і тепер повстав дитячий спогад і кличе, й вабить: глянь на мене ще раз!

В дворі старого замчища-руїни зібрались ми на віче, все поважні, учені голови, гладенькі й кучеряві, і віком не малі — якби зложити літа усіх, либонь, століття вийшло б!

Міі всі були на зборах, есі дванадцять. Обачні люди, тямили ми добре, що ми живем у небезпечний час: поставили сторожу біля брами,— я її хто надійде, щоб давала гасло,— і раду радили. Таємне товариство ми закладали,і ніхто з «великих» до пього доступу не мусив мати. Зложили всі обітницю врочисту ховати таємницю до загину.

Яка ж була мета у товариства? «Мета?» — «великі» вже б не обійшлися без сього слова, ми ж були щиріші: в пас пе було мети. Було завзяття,

одвага, може, навіть героїзм, і з нас було доволі. Ще ж до того була в гурті маленька Жанна д’Арк: тоненька, блідолиця, голосочок бринів, немов дзвінок, її очиці блакитні блискавиці розсипали, злотистеє волосся розвівалось, мов орифлама. В нас її вважали за речпицю великої снаги.

Вона сиділа в замковій бойниці, неначе в ніші, і навколо неї було ще досить неба весняного в тій рамці кам’яній; західне сонце вінцем її голівку червонило.

Вона держала слово, і багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля, рідний край... Так, так, те все було. А далі слово змінилося у спів, і вся громада до дзвінкої промови прилучилась.

О, то були такі «червоні» співи, яких, либонь, не чув старезний замок і в ті часи, коли червона кров йому красила тверді, сиві мури. «Гартовані ножі» були в тих співах, а в серці у співців була любов до тих «великих», що були малими на бенкеті життя. Летів той спів геть за зубчаті стіни і котився зеленими моріжками до річки, немов хотів поплисти за водою до вбогих сел, що мріли навкруги...

Зубчата тінь від замкового муру все довшала, а далі й двір покрила.

В бойниці небо стало темно-синім, не стало вже червоного віночка на голові малої Жанни д’Арк, а ми співали... Раптом наша варта нам гасло подала: «Гуси, додому, вовк за горою!» — Все затихло миттю: «великі» йшли!.. Під муром притаївшись, ми бачили, як постаті незграбні,

хитаючись та пишучи «мисліте», блукали по замковому дворі,—

«великі» йшли з веселої беседи.