Іван Карпенко-Карий - Драматичні твори

(1884), здійснює за допомогою дружини Софії Тобілевич, яка досконалб володіла польською мовою, переробку п’єс двох польських драматургів: одноактну комедію Владислава Анчица «Мужики-аристократи» переробляє на жарт-водевіль «З Івана — пан, а з пана — Іван» (1884), чотири-актну драму Яна Галасевича «Чортівська лава» — на драму «Чортова скала» (1885), пише комедію «Розумний і дурень» (1885), драму «Наймичка»

(1885), переробляє драму «Хто винен?» на «Чарівницю» (1886), пише комедію «Мартин Боруля» (1886), першу редакцію драми «Підпанки» (1887), яка з чиєїсь руки й досі датується 1883 р. 12 12 Цензурна історія цієї п’єси розпочалася з 1887 р. (ЦДІА СРСР у Ленінграді). Документальних чи мемуарних свідчень про завершення п’єси до цієї дати немає. Саме в цей період драматург працював у плані, скажемо, користуючисв^термінологією одгіого з найсерйозніших дослідників драматургії І. Карпенка-Карого — Я. Мамонтова, двох театральних систем: романтично-побутової і реалістично-побутової.

Викривальну, гостросюжетну лінію «Бурлаки» І. К. Карпенко-Карий розвивав у ряді інших творів, що продовжували реалістично-побутову лінію, передусім у п’єсах комедійного жанру, позначених елементами їдкої сатири. Цей ряд розпочато комедією «Розумний і дурень», в якій уперше в творчості І. Карпенка-Карого було виведено тип українського чумазого, глитая, того самого, який уже мав своїх попередників у російській літературі (Салтиков-Щедрін) і в драмі М. Кропивницького «Глитай, або ж Павук». Спостережено на цій п’єсі вплив комедії О. Островського «Свої люди, поквитаємось». Новоявлений куркуль Михайло Окунь — аморальна людина, він не зупиняється ні перед чим для нацьковування рідного батька на рідного брата, аби тільки прибрати до рук батькове господарство, відбити у рідного брата наречену, яка, врешті, ставши його дружиною, стає такою самою глитайкою. Мотивація поведінки Михайла Окуня йде не тільки, так би мовити, через генетичний код поганої людини, а й через соціальні причини, через прагнення наживи, через капітал, який калічив, нівечив піддатливих його владі і морально нестійких людей. Комедія «Розумний і дурень» дістала суперечливі оцінки з боку пізніших дослідників, особливо тих, котрі хотіли б бачити в образі позитивного героя Данила активного борця проти зла, а не носія ідеї непротивлення злу насильством. А проте комедія «Розумний і дурень» мала цілковите визнання публіки і ніколи не випадала з репертуару українських труп дожовтневого періоду.

У комедії «Мартин Боруля» (цій, породженій характером тогочасної української дійсності, версії мольєрівського сюжету «Міщанин-шляхтич») йдеться начебто про інші речі — про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Але за всім цим другим планом вбачаємо сатиру на існуючі соціальні порядки — осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспільстві шляхом протиставлення іншим, таким самим гречкосіям, викриття тодішніх судових порядків, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства. Комедія ось уже сто років не сходить зі сцени українських театрів, що свідчить про її неперехідні мистецькі цінності.

Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І. Карпенко-

Карий ще більшою мірою виявляє у наступних своїх комедіях «Сто тисяч»

(1890) і «Хазяїн» (1900). Дехто з дослідників обидві ці комедії разом

з комедією «Розумний і дурень» небезпідставно вважає своєрідною

трилогією. Бо й справді, жадоба збагачення хитрого і спритного мужика, ѵ

*п<���ии в нових суспільних умовам вийшов на історичну арену, є визначальною і для головних героїв комедії «Сто тисяч» Герасима Калитки та комедії «Хазяїн» Терентія Пузиря. І Калитка, і Пузир не зупиняються перед шахрайськими махінаціями, перед жорстокою експлуатацією наймитів, Скуповуванням землі у поміщиків, які розорилися, не витримавши конкуренції в нових умовах капіталістичного життя.

Калитка — це вчорашній Михайло Окунь. Він уже «оббився в колодочки». А. Пузир — це вчорашній Калитка, бо він уже встиг здійснити те, про що мріяв Калитка: володіє неозорими степами, його господарство складається з кількох економій, на нього працює великий штат різних управителів, які по можливості прагнуть «урвати» й для себе ласий шматок.

І Калитці, й Пузиреві не потрібна дворянська честь, до якої прагнув Мартин Боруля. Для них найбільша честь — це реальне багатство, яким вони володіють і якого хочуть до .безконечності. Калитка вважає панською примхою здобутки культури господарювання, бо через це, мовляв, розорилися пани: «Я не буду панувати, ні! Як їв борщ та кашу, так і їстиму, як мазав чоботи дьогтем, так і мазатиму, а зате всю землю навкруги скуплю». І скуповує він землю не тільки у розорених панів, а й у селян, до яких не має милосердя. Свої глитайські почуття і думки він камуфлює святенницькою, псев-доліричною, фарисейською патетикою: «Ох, земелько, свята земелько,— божа ти донечко! Як радісно тебе загрібати докупи, в одні руки... Приобретав би тебе без ліку. Легко по своїй землі ходить. Глянеш оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють на пар, а тут зазеленіла вже пашниця і колосується жито: і все то гроші, гроші, гроші...».