Василий Иванишин - На розпутті велелюднім

Так чи інакше, але в цій ситуації спостерігаємо не тільки розчарування в такій безідейній політичній практиці, але й наростаючу радикалізацію свідомої та активної частини членства національно-патріотичних об’єднань. Для них пропоновані нами ідейно-політичні засади стають все більш зрозумілими і привабливими, бо можуть а) суттєво зміцнити ці об’єднання, привабити до них людей і відкрити перед ними політичну перспективу, б) виконати роль стабілізуючого і консолідуючого фактора в українському політикумі, в) суттєво вплинути на формування конструктивної позиції зростаючих національно-патріотичних сил і щодо виборів-2004, і щодо подальшого державотворення.

Цю різницю в позиції політичних проводів і настроях їх членства необхідно враховувати і використовувати у нашій пропагандивній діяльності.

Вибори-2002 увиразнили тривожну неготовність України до президентських виборів, а особливо — до зміни Президента. Підстави для такого висновку наступні.

1. Україна переживає не тільки протистояння між владою і значною частиною суспільства, але й ледь замасковану вдаваною лояльністю до Президента Л.Кучми кланову гризню у таборі влади і протиборство різних груп у середовищі “опозиції”. А це означає, що в боротьбі за президентське крісло кожен із цих кланів буде відстоювати виключно власні інтереси, не думаючи про інтереси народу, держави, України. І першою розмінною монетою в цій гризні може стати доля нинішнього Президента, а з ним — і його численної команди. Чи у викликаних цим баталіях за переділ влади і власності залишиться в переможців час і бажання думати про народ і Україну? І де хоч мінімальні ознаки того, що така боротьба за владу буде боротьбою за Україну, за кращу долю нації?

2. Зараз між владою і народом — висока і глуха стіна. Але є й друга, ще вища, — між Президентом і народом. Її поява — це не стільки наслідок політичних дій самого Л.Кучми і не тільки результат дотеперішньої політики влади чи зусиль різних “опозиціонерів”. У демонізацію образу Президента Л.Кучми внесли свою лепту передусім люди з оточення Президента — своєю грабіжницькою комерційною діяльністю, антинародною політикою, а особливо — демонстративно-хамським антиукраїнством. Це вони на виборах-99 не допустили, щоб Л.Кучма став реальним Президентом України , а його статус Президента держави , здобутий після розгрому “червоних” у Верховній Раді в січні 2000 р., уже в 2001 році знову звели до статусу Президента адміністрації . Отака парадигма…

3. Яскравим свідченням ставлення “пропрезидентських” політиків до Президента стали вибори-2002, на яких усі партії влади, їх блоки і лідери фактично відмежувалися від Л.Кучми, демонстрували свою “іншість”, навіть боялися зацитувати того, кому в кулуарах клялися у вірності (Парадокс: єдиною організацією, яка у своїх пропагандивних матеріалах неупереджено цитувала Президента, зокрема його висловлювання про мету державотворення і про необхідність національної ідеї, був ненависний для влади, а тому й досі не зареєстрований “Тризуб”).

Ця демонізація Л.Кучми надзвичайно вигідна передусім “опозиціонерам”: не треба буде на виборах-2004 доводити виборцям свою “хорошість” і переваги — досить буде “харизматично” облаяти нинішнього Президента і владу в цілому. Вигідна вона і “спадкоємцям” — кандидатам у президенти від партій влади: на фоні демонізації Л.Кучми легко зайнятися “ангелізацією” власного претендента й уникнути потреби розробляти якусь новаторську програму державотворення.

Тим більше, що в Україні вже давно відбулася хибно-фальшива персоніфікація вини: людей таки переконали, ніби єдиною причиною всіх українських бід є тільки виконавча влада і передусім Президент Л.Кучма. Згадаймо, що першою жертвою такої персоніфікації вини став Масол. Згодом — Президент Л.Кравчук. Потім, правда, виявилося, що причина крилася не в особі, а в ігноруванні національно-ідейних пріоритетів державотворення. Але збагнули це одиниці.

Тому зараз ситуація повторюється. Контури такої політики майбутніх “спадкоємців” виразно проявилися вже на виборах-2002. То ж на виборах-2004 вони навряд чи встоять перед спокусою пожертвувати Л.Кучмою заради власної перемоги і збереження системи, завдяки якій утвердились, розбагатіли і багатіють. А після виборів це може викликати таку гризню за владу і власність, таку внутрішню нестабільність, яка перекреслить усі надії народу на краще життя і поставить під загрозу саме існування України як незалежної держави.