Василий Иванишин - На розпутті велелюднім

І справа тут не тільки у холопстві окремого політика. Холопство з його органічною потребою мати над собою пана з канчуком у руках — це не просто хвороба, а ціла пошесть серед нашого безідейно-космополітичного політикуму: не боротись, а скаржитись; не протиставлятись, а продатись іншому; не ідейно озброювати свій народ, а плаксиво апелювати до чужих правителів; не самим ставати сильними, а вимолювати ласки в сильного… От і їздять — зі скаргами, доносами, “компрою”, чолобитним: і новими маршрутами — до Страсбурга і Вашингтона, і старими, давно наїждженими — до Варшави і Москви. І суть прохань завжди одна: “Наведіть у нас такий порядок, щоб ми, ваші холопи, були зверху” — сучасний неоколоніальний варіант літописного “Прийдіть до нас княжити”…

Такі наслідки настанови на осіб, а не на національну ідею, такі результати безідейних виборів.

Так є зараз. І так буде після виборів-2004, якщо й вони, як і вибори-2002, знову будуть безідейними. І ніякі особисті якості будь-якого претендента на булаву не зможуть протистояти згубним для української нації закономірностям існування “нічиєї” неоколонії.

Воістину мудро каже прислів’я: ніколи не буває так зле, щоб не могло бути ще гірше.

То ж дарма нинішні претенденти на булаву та їх прихильники запевняють, що Л.Кучма такий поганий Президент, що новий гіршим бути не може: і може бути, і приречений бути, й обов’язково буде гіршим (для народу, для України ) — обставини змусять.

Але це — наше передбачення. А хто б там із “серйозних” політиків рахувався з думкою якихось фанатиків-націоналістів, бандерівців, ультра-радикалів, політичних бандитів тощо.

То ось думка справді самостійної в політичному мисленні і справді симпатичної людини в нашій політиці — Івана Плюща.Він має свою, далеко не тотожну нашій, аргументацію, але, відповідаючи на питання кореспондента “Української правди” “Кого ви зараз бачите серед можливих претендентів на третього президента?”, заявляє: “Я вже у пресі декілька разів казав: якщо ми не змінимо політичної системи через внесення змін до Конституції, то я не здивуюся, що третій президент буде гірший, ніж попередні два. Навіть якщо це буде Віктор Ющенко(підкреслення наше. — В.І .). Чому я так кажу? Короля робить свита. Оточення Кучми змогло так зробити. А чому не зможе оточення Ющенка? Зможе” (УП, 12.12.2002).

Ще й як зможе! Уже робить…

Не наша справа — виступати адвокатами чи прокурорами Л.Кучми: і тих, і тих вистачає. Але протиставлятися спробам звести всю українську політику тільки до його усунення з посади президента — наш обов’язок націоналістів. Бо не в цьому ключ до розв’язання доленосних українських проблем.

Можна погодитись із тим, що вибори-2002 законсервували дотеперішній стан і тенденції державного будівництва, що дало змогу зберегти ледь намічену економічну стабільність. Але парламентські вибори були безплідні в головному: вони не відкрили перед Україною жодних перспектив, не розв’язали жодної пекучої проблеми національного буття і не створили передумов для глибоких системних змін на користь народу. І все це — при тому, що в передвиборчому змаганні між владою, зацікавленою у збереженні існуючого стану, і прихильниками якісних змін у розвитку держави в бік національного самоутвердження перемогли якраз останні (Мовиться не про програми і лідерів, а саме про настанову мільйонів виборців).

На цих виборах вони ще традиційно орієнтувалися не на ідеї, а на осіб, яких помилково вважали носіями народорятівних і національно значимих ідей. Але післявиборні реалії не тільки ведуть до розчарування в лідерах “опозиції”, а й готують маси до переорієнтації з осіб на самі ідеї і до сприйняття й утвердження української національної ідеї як визначального фактора державотворення.

Якраз тепер, коли не вчені, теоретики, ідеологи, а саме життя довело українцям неспроможність пропонованих і владою, і нашими велемудрими вождями-демократами чужерідних політичних ідей і доктрин і згубність настанови виключно на особу, — усе більше людей починає усвідомлювати роль національного фактора в державотворенні , у них починає активно формуватися суто український світогляд.

Національний світогляд може сформуватися під дією двох різних факторів: або під впливом національного виховання, або від зіткнення з явищами антиукраїнської дійсності. На жаль, першого як системи у нас немає. Зате другого — через край!..