Василий Иванишин - На розпутті велелюднім

Тим більше, що “українськість” нашої “еліти” (переважно колишньої компартійної номенклатури) викликає дуже і дуже великі сумніви, підстави для чого дають як її загадковий національний склад, так і те, в чиїх інтересах вона діє. Як ще три роки тому зауважив у статті “Українська номенклатура: криза волі та її політичні наслідки” філософ І.Лосів: “Ідея незалежності ніколи не була її, номенклатури, ідеєю… Брак національної волі за наявності командних позицій в українському суспільстві перетворює цю соціальну групу на найбільшу загрозу національній безпеці України” (Анамнез, № 10, 21.03.2000).

4. До можливої зміни Президента не готове й українське суспільство: у своєму нинішньому стані воно не здатне сформулювати конкретні вимоги загальнонаціонального характеру і домогтися їх реалізації. Бо суспільство — це не просто населення країни, а населення, об’єднане спільною метою, завданнями, відповідальністю за долю держави.Нічого цього немає, бо досі вся українська політика здійснювалась якраз у протилежному напрямі — для членування, дезорієнтації і дезорганізації народу.

5. Майбутні вибори, як і всі попередні, стануть черговим стихійним лихом, мало не катастрофою, бо Держава Україна від початку свого створення тяжко хворіє на особливу патологію державотворення: у нас відсутня приваблива для народу мета, реалістична концепція і перспективні політичні напрямні державотворення, — ніхто не знає, що і для кого будуємо.

І дивується Л.Костенко: “А де ж наша універсально-державницька теорія? Я не закликаю до троглодитсько-шовіністичних ідеологем, але ж потрібна концептуалізація підвалин, на яких має стояти держава”.

Не мають таких теорій і концепцій ні наша влада, ні наші партії.

У такій ситуації будь-які зміни у владі, зміна людей влади, особливо зміна глави держави, здійснювані без глибоких, всеохопних і консолідуючих націю системних змін, не тільки не розв’язують існуючих проблем, а множать їх і породжують нові, ще більш гострі. І якщо виходити з того, що пропонує і влада, й “опозиція” (права, ліва, патріотична, протестна тощо), то зміна Президента ні в якому разі не приведе до якісної зміни системи і не зупинить сповзання України в прірву неоколоніалізму, а лише до краю загострить внутрісуспільні біди і конфронтації. Післявиборна ситуація у Верховній Раді і в суспільстві — переконливе тому підтвердження.

6. Нинішній Президент діє, з одного боку, у рамках традицій, закономірностей і тенденцій, які склалися в середині 90-х, коли і суспільство, і політикум ще жили за інерцією, заданою початками державотворення, а з другого — у реаліях, що склалися внаслідок банкротства політичних ілюзій демократичного табору, цілковитої втрати будь-якого впливу на владу, політикум і суспільство проводу націоналістичного середовища, втрати домінуючих позицій “червоними” та утвердження при владі позбавлених будь-якої ідеології прагматично-космополітичних кланів.

Новий буде керувати в умовах цілковитого політичного паралічу громад, суспільства в цілому і виключно кланової, а не ідейно-політичної структуризації політикуму. Це буде не президент національної держави, а головний адміністратор космополітичної неоколонії —почленованої внутрішньо й узалежненої зовнішньо.

А тому майбутній президент буде приречений діяти не в інтересах народу, нації, держави, а тільки в інтересах свого клану і зовнішніх сил, тим більше, що ніякого організованого впливу суспільства на його політику не буде . Куди це може завести Україну, можна тільки здогадуватись.

І цей процес уже почався. Наприклад, В.Ющенко, у якому дуже багато людей хотіли б бачити майбутнього главу держави, уже зараз на вимогу російських політиків зобов’язався поборювати прояви націоналізму. Чому? Навряд чи причиною цього є антинаціоналістичні переконання самого В.Ющенка (комплекс переконань цього політика взагалі важко окреслити).

Причини в іншому. 1) Її ще в 2000 році передбачив уже цитований І.Лосів: “Варто буде новому диктаторові Росії (хто б ним не став) глянути на наших “провідників” спідлоба, як вони побіжать наввипередки здавати Україну…” От наш “харизматичний лідер” і стартував… 2) В.Юшенко розуміє, що прийти до влади і керувати державою можна тільки з опорою на політичну силу — внутрішню чи зовнішню. Витворити таку силу з українського народу він або не вміє, або не хоче, або не має на це дозволу. А тому вже відтепер шукає підтримки й опори в чинниках позаукраїнських.