Василий Иванишин - На розпутті велелюднім

6) ми враховуємо, що в нинішній владі немає світоглядної однорідності; що в кожній державній структурі є і такі, що готові з нас шкуру дерти, і такі, яким усе байдуже, крім власних інтересів, і такі, що готові допомогти нам у нашій діяльності.

7) ми знаємо, що змінити політичну систему можна тільки з позицій іншої, досконалішої політичної системи; знаємо, який колосальний системотворчий потенціал має національна ідея; із вчення і досвіду своїх попередників знаємо механіку творення і функціонування системи національного державотворення;

8) ми добре пам’ятаємо науку Провідника: “В кожному ідеологічному чи політичному русі найважливішу роль відіграють два основні його складники: ідея і людина. Провідні ідеї і світоглядові засади в ідеологічному русі та керівні програмові постанови в політичному — творять “душу”, істоту, внутрішній зміст руху. Люди, які визнають, поширюють і здійснюють ідеї та програму і з тією метою беруть активну участь в русі, - творять його живий, діючий організм”(С.Бандера. Перспективи Української Революції. — Дрогобич, 1998, стор. 311).

Тому головне для нас — не пошук і політична підтримка “хороших” людей, а утвердження української національної ідеї як фактора української політики і державотворення і витворення надійного механізму впливу громади на владу в цілому і на кожну людину влади зокрема. Цим ми повинні й надалі керуватися у ставленні до різних блоків, партій та їх кандидатів. А тому: спочатку українська національна ідея, потім — відповідна цій ідеї особа; спочатку реальний механізм впливу на владу (політична система), а лише потім — особа, яка може і зобов’язується діяти в цьому силовому полі.

До речі, ні влада (за рідкісним винятком), ні офіційні та “опозиційні” політологи і ЗМІ не тільки “не помітили” цієї специфіки нашої Організації, не тільки не зробили спроб культивувати подібне мислення в українському політикумі і суспільстві, але роблять усе можливе, щоб припинити нашу діяльність або хоч мінімалізувати її. Чому? І звідки така єдність політичних противників — від комуністів до “теж-націоналістів”?

Тут спрацьовує комплекс причин. Найголовніші з них:

1. Характерна для українського політикуму політична школярщина, яка полягає у постійній настанові виключно на особу, але ніколи — не на ідею, а тим більше — на українську національну ідею.

2. Дилетантизмукраїнського політикуму: переважно його й досі складають не професійні політики, здатні усвідомлювати політичні проблеми і вирішувати їх політичними методами, а “виконуючі обов’язки політиків” — інженери, економісти, фінансисти, військові, міліціонери, історики, фізики, письменники, виробничники, бізнесмени, чиновники, просто кримінальники тощо, які, змінивши фах, училися, проте, не політики, а політиканства і яким часто тільки здається, що вони мислять і діють на рівні політичних категорій.

3. Безідейністьнинішніх політиків, які не усвідомлюють ролі національної ідеї в державотворенні і своєї вигоди від її реалізації, до влади йдуть з однією метою — збагатитися, а під політикою розуміють тільки кулуарні інтриги і торги.

4. Неукраїнський характернашого владного і невладного політикуму, який у своїх діях керується не інтересами української нації, а особистими, клановими чи навіть чужинецькими інтересами.

5. Антинаціоналістична налаштованістьзначної частини українського політикуму, його лідерів та ідеологів, сформованих на імперкомуністичних стереотипах і заворожених доктринами соціал-демократії та демолібералізму.

6. Неоколонізаторська політикаМоскви і Заходу, які розглядають Україну як свою вотчину, наших “державотворців” — як своїх маріонеток і для яких проникнення й утвердження ідей українського націоналізму в українську політичну практику було б крахом їх планів.

7. Методологічна, ідеологічна і політична послідовність “Тризуба”в утвердженні націоналізму та української національної ідеї — ідеї державності української нації на українській землі.

Тому все, що пропагує “Тризуб”, для багатьох або не зрозуміле, або безвартісне, або вороже. Отже, треба це враховувати і діяти диференційовано : одним пояснювати, других переконувати, з третіми — боротися.

І ще. Ми часто буваємо незрозумілі для інших, жертвуємо собою, нашим авторитетом, симпатіями до нас, але ніколи — не своїми ідеями. Але це знаємо ми, а для інших це далеко не завжди є очевидним і безсумнівним.