Василий Иванишин - На розпутті велелюднім

Є два випробувані в історії і сучасності способи зміни народом влади на свою користь.

Перший: національна революція у вигляді всенародного повстання,яка повністю руйнує, ліквідовує стару систему з її апаратом влади й утверджує нову, відповідну прагненням, потребам та устремлінням нації. Наприклад, політична карта сучасної Західної Європи в основному й сформувалась у процесі саме таких революцій.

Останні протестні акції показали, що Україна в її нинішньому стані не готова не тільки до такої революції, а навіть до серйозного бунту. Отже, зараз піти цим шляхом ми не можемо.

Другий: національна революція через демократичний механізм,коли об’єднаний національною ідеєю народ шляхом виборів змінює відповідно до завдань національного державотворення законодавчо-представницьку гілку влади, яка, своєю чергою, опираючись на постійну підтримку озброєного й організованого національною ідеєю народу, докорінно змінює законодавчими актами саму суть держави і відповідно до цього реформує інші гілки влади.

Саме такі (“оксамитові”) національні революції здійснили практично всі європейські країни колишнього “соціалістичного табору” (крім Югославії, де цей процес набрав характеру збройної боротьби) і колишні “республіки”-колонії СРСР — за винятком Білорусі та України. У цих двох країнах політичні проводи національно-патріотичних сил у момент розпаду імперії переорієнтували свої народи з боротьби за національну державу на боротьбу за космополітичну демократію та інші демоліберальні вартості. Тобто, замість національної держави народові нав’язали саму “форму-структуру, в яку можна б укласти різний зміст” (С.Бандера). І тим самим — непомітно для українців — уклали саме те, що хотіли: космополітичний, а тому антиукраїнський зміст…

До чого це привело — бачимо. І ніякої несподіванки в тому, що українці в Державі Україна так і залишилися безправним і грабованим населенням, насправді немає: це закономірний результат ігнорування українськими політиками української національної ідеї.І застерігали ми наших “вождів” від цього це в 1992 році у книжці “Нація. Державність. Націоналізм”. Однак куці і фальшиві “правди”, насмикані на “чужому полі”, виявилися їм ближчі, ніж проголошена ще Т.Шевченком велика Істина: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Отже, природна і необхідна в бутті українського народу національна революція ще не довершена.

Усі попередні вибори в Україні були безідейними, а тому і вони ні на йоту не наблизили нас до власної національної держави — головної передумови вирішення всіх інших проблем народу.

Тому на виборах-2004 насправді будемо не просто обирати президента, а знову голосувати — таємно, кожен в окремій кабінці, наодинці зі своєю совістю — або за збереження нинішньої системи (дещо удосконаленої відповідно до смаку обранця та апетитів його команди), або за програму якісної зміни суті нашого державотворення.При цьому варто повторювати слова Монтеск’є: “Спочатку треба бути поганим громадянином, щоб потім стати хорошим рабом”…

Є ще один варіант. Може статися так, що національно-патріотичним силам не вдасться ні висунути власного кандидата, ні домогтися від інших, щоб вони включили в свої програми національно-державотворчі ідеї. У такому разі проводи патріотичних об’єднань можуть закликати виборців до бойкоту самих виборів. Тому вже зараз перед владою, кандидатами, суспільством треба ставити альтернативу: “Або національно-державотворчі передвиборчі програми — або бойкот виборів”.Третього — “безідейних” виборів — в українській політичній практиці більше не повинно бути. Традиційні “вибори без вибору” — згубні для нації, для України. Як і пропоновані щоразу “широкі демократичні коаліції”.

Отже, наближення президентських виборів ставить перед ВО “Тризуб” ім. С.Бандери, як і перед владою, перед іншими громадськими та політичними об’єднаннями, перед усіма патріотично настроєними людьми, кілька невідкладних завдань:

1. Проаналізувати нинішню політичну ситуацію в Україні: стан політикуму і суспільства; розклад політичних сил; основні фігуранти на політичній арені, їх ідеологічно-політична спрямованість; закономірності і тенденції, завдання і перспективи політичного життя.