Віктор Рог - Українофобія - «П'ята колона» та її ляльководи

Коротше, невдячними виявились різні хохли, прибалти, кавказці, азіати та інші «титульні нації». Виявляється, в доленосний час «індустріалізації, колективізації, переможного маршу радянської влади та іншого «собіранія зємєль», поки «великий російський народ» будував заводи, дороги, порти, палаци, комплекси, давав букварі та освіту, освоював Сибір, Кавказ і цілину, визволяв Європу, всі інші жерли сало з цибулею, танцювали лезгінку та шаманили з бубоном… Виявляється, сьогодні в Криму витіснили російський бізнес, знищили російську культуру, а слова російського тут не почуєш навіть зі слуховим апаратом, всюду засилля української…

Отже, Росія в небезпеці, робить висновок автор і пропонує рецепт її порятунку. «Росії потрібен націоналізм». Саме російський націоналізм, на думку Костікова, здатен змобілізувати і захистити росіян, саме націоналізм зможе «поставити на місце» Абрамовичів і Фрідманів, Грефів і Зурабових… Саме націоналізму, на думку автора, бракує путінській Росії.

Не вважаю за доцільне доводити очевидне, нагадуючи що, хто, кому і коли будував, хто ніс культуру у варварську Московію, чиїми кістками встелені підмурівки Петербургу та неісходимі простори Сибіру і на чиїх руках кров мучеників Батурина, Крут, Базару, Биківні, Дем'янового Лазу… Сенс публікації інший. Горланячи про «загрозу українського націоналізму», звинувачуючи український національно-визвольний рух у міфічних злочинах, Москва не позбулася месіянської ідеї «Третього Риму» та імперських намірів. І в цих намірах, хоч і прикривається терміном націоналізм, викинувши на смітник маску «інтернаціоналізму», й надалі основною зброєю використовує звичайний традиційний московський імпершовінізм. Вістря цієї зброї спрямоване проти України. Чи не час пригадати твердження Карла Маркса, який попереджав, що «російський ведмідь здатний на все, поки знає, що інші звірі, з якими він має справу, ні до чого не здатні»?

Я намагаюся регулярно читати російські «патріотичні» видання, на зразок «Русской правды», «Эры России» чи «Русского вестника». Подібні тексти там не дивина. Але тепер ці ідеї пропагують газети на зразок «АіФ», зараз подібні думки виголошуються вищими державними чиновниками Російської Федерації з центральних телеканалів та на шпальтах провідних видань, і це симптоматично. Ще кілька років тому російський політолог, один з ідеологів так званої «російсько-слов'янської ідеї» Валерій Дьомін стверджував, що «перемога «Єдінства» і В.Путіна була не випадковою, оскільки вони не лише використовували державно-патріотичну риторику, але й багато зробили в цьому напрямку». Також Дьомін прогнозував, що Путін, вичерпавши ресурс державно-патріотичної ідеології, змушений буде звернутися до ідей російського національного руху (тобто до імпершовінізму) (В.М.Демин «Современная образованщина и Русская Национальная Идея»). Передбачливим виявився автор. Передбачливими мусимо бути і ми. Маємо усвідомити, що Москва без бою Україну не полишить, що «у боротьбі проти артилерії потрібна артилерія, проти воюючого націоналізму одних потрібен воюючий націоналізм інших».

…А оптимальну відповідь на питання, винесене в заголовок статті, дали Микола Міхновський, Юрій Липа, Дмитро Донцов, Степан Бандера, Ярослав Стецько та їх послідовники.

Проблема активної присутності в Україні прямої резиндетури іноземних (зокрема російських) державно-політичних чинників, що безпосередньо і реально загрожують національним інтересам і національній безпеці України, у вітчизняних ЗМІ піднімалася неодноразово. Роль, мета і вплив російських засобів масової дезінформації, різноманітних псевдорелігійних, псевдокультурницьких, політичних та інших товариств, спілок, рухів не потребують для наших читачів додаткового висвітлення чи коментування. Для нас є однозначно ворожими ті сили, які прагнуть поневолення нашого народу, ліквідації нашого суверенітету і державної цілісності.

На жаль, виглядає, що офіційна влада воліє, в кращому разі, «не помічати», а, як правило, толерує або й прямо і безпосередньо сприяє діяльності антиукраїнських сил.

Не хочу, щоб мої закиди і звинувачення виглядали голослівними, адже до останнього часу більшість так званих проросійських організацій прикривали свою справжню мету «фіговим листком» боротьби за «права людини» (зрозуміло, що не української) чи культурно-просвітницькою діяльністю, проте щоразу намагаючись якимось чином реально заявити про себе під час виборчих перегонів. Втім, марно. І хоча голова виконкому «Русского двіженія Крима» Олег Слюсаренко в своїй програмовій статті «Проблеми і перспективи політичного розвитку» («Русский мир» № 4(8)) безпідставно і бездоказово стверджує, що сьогодні в Україні понад половина (а чому не понад 100 відсотків) населення розмовляє і думає російською «і, таким чином, по суті є характерними представниками православної російської культури», все ж з гіркотою констатує незаперечний факт, що в результаті парламентських виборів попри наполегливу пропаганду і підтримку з боку Москви, «в більшості регіонів не тільки Західної, але й Східної України представники «Русского Блока» залишились за межею 1 відсотка голосів».