Владлен Мараєв - Україна, 1918 - Хроніка

Після нетривалого, але бурхливого обговорення у Центральній Раді була сформована делегація, яку очолив Всеволод Голубович. До неї також увійшли: Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Любинський та Микола Левитський. Вони представляли Українську партію соціалістів-революціонерів та Українську соціал-демократичну робітничу партію, які мали найбільші фракції у Центральній Раді. Ніхто з цієї п’ятірки не належав до професійних дипломатів – таких молода українська держава просто не мала.

Тодішній голова Генерального Секретаріату Володимир Винниченко пізніше писав, що першим його мотивом направлення української делегації до Бреста був «контроль над більшовиками». Олександр Севрюк згадував: «Інструкцій жадних дано не було ні Урядом, ні Ц. Радою. Їх мав привести пізніше Голубович. Правда, ми мали довшу конференцію з Головою Ц. Ради проф. Грушевським, говорили про Чорне море, про економічні інтереси України та про українські землі, про Холмщину, Підляшье1, Буковину, Закарпатську Україну, ну й, розуміється про Східну Галичину2. Інтереси цих українських земель мали ми твердо боронити, але зв’язку жадного зі Східною Галичиною ні Ц. Рада, ні ми не мали; незручно й тяжко було говорити відносно Сх. Галичини за спиною її представників й без жадного з ними контакту. "Але ви там вже викрутитесь й зробите найкраще для наших інтересів"», – напустували нас цими словами в Києві».

1 Ці землі до Першої світової належали Російській імперії, а під час війни були окуповані арміями Центральних держав.

2 Ці землі належали Австро-Угорській імперії.

3 січня 1918 року українські делегати розпочали у Бресті попередні зустрічі з представниками Центральних держав, зокрема з начальником штабу командувача Східним фронтом генерал-майором Максиміліаном Гофманом. Дипломати Туреччини та Болгарії майже не брали участі у переговорах з УНР, з якою їхні країни не мали спільної лінії фронту.

Фактично відразу посланці УНР заявили: «Ми хочемо визнання не тільки нашої делегації, але й признання України, й без такого признання ми не уважаємо можливим приймати участь у перемовах». Треба зазначити, що статус і України, і її делегації мав вкрай важливе значення, бо тоді діяв III Універсал Центральної Ради, згідно з яким Україна ще зберігала федеративний зв’язок із Росією. Існувала також значна інерція геополітичних уявлень. Не дивно, що спочатку представники Центральних держав сприймали Україну, як частину Росії.

Через три дні відбулося знайомство української делегації з міністром закордонних справ Німеччини Ріхардом фон Кюльманом та його австро-угорським колегою Оттокаром Черніним. Останній враження від першої зустрічі виклав у своєму щоденнику: «Українці дуже відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційно налаштовані, вони значно більше цікавляться своєю батьківщиною і дуже мало – соціалізмом… Українські делегати дуже культурні люди. Вони були явно налаштовані використати нас як трамплін, з якого найбільш зручно накинутися на більшовиків. Вони прагнуть до того, аби ми визнали їхню незалежність, щоб вони могли підійти до більшовиків з цим fait accompli3 та примусити їх прийняти українців як представників рівної держави, що прийшли завершити справу миру».

3 З французької – «доконаний факт».

Для посланців УНР відносини з російською делегацією виявилися дражливим питанням. Недарма О. Чернін назвав членів більшовицької делегації людьми нечесними, лицемірство яких «перевищує все, в чому зазвичай дорікають професійних дипломатів».

Дійсно, у той час більшовики вже вели війну проти УНР, і при цьому на всіх рівнях їхні представники продовжували торочити про право народів на самовизначення та свою палку прихильність до якнайшвидшого досягнення справедливого і демократичного миру.

Вважаючи досягнення миру завданням надважливим, М. Полоз пропонував своїм колегам домовитися з російськими представниками, яких у той час очолював Лев Троцький (Бронштейн). «Ми мусимо виступати як окрема делегація, але єдиним фронтом перед Центральними державами», – казав він. Багато хто з ним погодився. Але інструкції, що нарешті надійшли з Києва, категорично заборонили угоду з більшовиками, допоки їхні війська не припинять наступ в Україні.