Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

У бойків, як і в гуцулів, основним будівельним матеріалом була смерекова чи ялинова деревина. Стіни складали у зрубній техніці («в вугли») із півколод («плениць»), колод («віблєків»), тесаних брусів («тесанці», «кантівка»). На заході основним будівельним матеріалом були високі дошкоподібні пластини («блятóване дéрево», «бляти»). Нижній вінець зрубу («підлоги», «трами», «підвалини») вкладали на кутові камені чи обрізки колод («ковби ’ці», «киянки», «ковбани»). При зведенні стін застосовували подібні до гуцульських техніки і технології: колоди і бруси по кутах в’язали простими одно- («в п’яту», «руський замок») чи двосторонніми («в простий вугол», «в храпа») замками, при використанні «плениць» і «блятів» застосовували врубки з прихованим зубом («в пищок», «в сичí», «в кри ’тий вугóл»). У давніших житлах зруб будівлі монтували з незначним нахилом досередини. Зовнішні стіни зазвичай залишали небіленими, лише на заході усю поверхню стін мастили розчином «цеглового каменя» чи «киплячою» з нафти, а шви між вінцями (а також навколо вікон, дверей) промащували білою глиною.

Бойківська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові

У лицьовій стіні житлового приміщення зазвичай влаштовували два-три вікна (вони могли мати 12–14 невеличких шибок). Давніше вікна кріпили «наглухо» чи вони засувались і відсувались, рухаючись у пазах лиштв, прикріплених до стіни («волокові вікна»). У ХІХ, а інколи ще на початку ХХ ст. віконне скло заміняв свинячий сечовий міхур. Технологія виготовлення такого «скла» була доволі простою: свіжий (ще вологий) сечовий міхур («капчýк») вичищали «шкрябачкою» (до того часу, поки він ставав прозорим), напинали на дерев’яну рамку й висушували. Таке «скло», за словами старожилів, було доволі міцним – «пальцем його не проб’єш» (с. Терло Стар. ЛВ).

На теренах Бойківщини ще в перші десятиліття ХХ ст. превалювали курні печі («п’єц», «пец», «піч»). Їх споруджували на дерев’яному чи глинобитному опічку. Давніше саму піч (топочну камеру) скрізь вибивали з глини. При цьому як шаблон для склепіння давніше доволі часто використовували півколоду, дещо протесану з нижнього боку колоду чи розколений надвоє кадовб («колодка», «кабáн»), який після вбивання глини поступово випалювали. В Україні, крім горян (бойків, лемків та гуцулів), подібним способом вибивали піч хіба що поліщуки. Від гуцульської бойківська піч передовсім вирізнялася тим, що (при застовуванні дерев’яного опіччя) її черінь («ватра», «дно») не становила конструктивної цілісності з припічком і запічком.

У житловому приміщенні та сінях завжди влаштовували глинобитну долівку («земля ’», «тік»), натомість у коморі (а інколи і в сінях) доволі часто стелили дерев’яну підлогу («поміст», «міст»). Ураховуючи те, що курна система опалення превалювала на теренах Бойківщини ще на початку ХХ ст., житлове приміщення мало значну висоту (3–3,5 м). Стелю («повалу») виготовляли з товстих пластин чи півколод, які з’єднували поміж собою кілками. Її зазвичай підтримували один – три поздовжні сволоки («ґраґарі», «драґарі»). Внутрішніх стін ніколи не білили, лише їхню нижню частину («в ріст») періодично мили теплою водою.

Переважали чотирисхилі «дахи» («верхи») на кроквах («крокви», «крікви», «кролі», «кровлі», «кізли»), вкриті житніми сніпками. Їх робили досить стрімкими: відношення висоти видимої частини зрубу до висоти даху здебільшого коливалася в межах 1: 2,5 – 1: 3,5 [19] Могитич І. Р. Типи та розвиток будівель селянського двору… С. 75. . Верхні вінці («платви», «вінці»), у які врубували крокви, могли лежати в одній площині зі стіною або поза нею, переважно на власну ширину чи й більше (на 0,5 м). Зазвичай усю поверхню даху вкривали сніпками, зв’язаними при колосі «в головку» («головáчки», «кички», «китиці», «снíпки», «боги», «жу ’пи»). Їх укладали коренем додолу, що надавало усій поверхні даху східчастої фактури. Гребінь даху («гребінь», «верх», «вершок», «вовк», «баран») вивершували валом зволоженої та добре втоптаної м’ятої соломи і закріплювали «кізлами» («кізлинім», «кізлинами»).

Загалом, бойківське житло відзначалося надзвичайною гармонійністю, довершеною композиційністю як у цілому, так і у співвідношенні окремих елементів. Зокрема, як встановив відомий український мистецтвознавець П. Жолтовський, на причілковому фасаді хати п’ять головних точок (вершина і два окапи даху, краї підвалин) можна було вписати в коло. Водночас основні горизонтальні параметри з боку головного фасаду (довжина гребеня даху, стріхи, зрубу і т. п.) перебували у співвідношенні так званого «золотого перетину» з висотами усієї будівлі, солом’яного покриття, видимої частини стін тощо.