Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Адміністративний поділ Королівства Галичини та Володимирії у 1777–1782 роках

Отже, шановний читачу! Запрошуємо до читання нарисів книги та пізнання самобутнього етнокультурного простору західного регіону України у так звану «австрійську» добу.

Етнографічна карта Галичини вирізняється надзвичайною строкатістю. Зокрема, Українські Карпати заселяють етнографічні групи бойків, лемків і гуцулів, на основній території Тернопільщини лежить галицька частина Поділля, яке в західному напрямку переходить в Опілля. На північному сході від Гуцульщини (до р. Дністер) міститься історико-етнографічний район Покуття. Знову ж на північ від бойків проживає локальна група підгір’ян, а на заході Львівщини етнологи виділяють етнографічний район Надсяння (власне його східну частину в межах Львівської обл.). Знову ж територію, обмежену Надсянням, Опіллям і південно-східними окраїнами Волині, замешкує надзвичайно своєрідна в культурно-побутовому плані локальна група батюків.

Характеристику народного будівництва доцільно розпочати з Гуцульщини – найбільш мальовничої частини Карпатського краю, де затримались архаїчні зразки народного зодчества, його реліктові форми. У ХІХ – на початку ХХ ст. у гуцулів побутувало два типи дворів: вільної забудови (із незблокованими чи частково зблокованими будівлями) і замкнутий двір, у якому всі споруди блокувалися поміж собою у формі прямокутника і перекривалися спільним дахом («ґражда», «хата з ґраждою», «дім ґраждою») [11] Могитич І. Р. Типи та розвиток будівель селянського двору. Народна архі- тектура Українських Карпат ХV – ХХ ст . Київ: Наукова думка, 1987. С. 29. .

Наявність значних хвойних лісових масивів сприяла тому, що основним будівельним матеріалом тут віддавна була смерекова деревина. Для будівництва використовували дерево віком не менше ніж 70–80 років зі щільними річними кільцями («густе дерево», «густотіла смерека»), яке заготовляли в зимові місяці. З такого дерева виконували практично всі елементи будівель: починаючи від кілків («тиблів») і завершуючи покрівельним матеріалом («драниця»). Стіни жител споруджували у зрубній техніці («в вугли», «в зруб», «в сруб») з півколод («протеси»), колод («вібле дерево», «круглєк»), рідше – з тесаних брусів («брусо ’ване дерево»). Під нижній вінець зрубу («підвалини») по кутах укладали великі камені («підліжки ’», «підклади», «цоклі»), а простір між ними заповнював стрічковий фундамент із каміння, укладеного «на сухо» («підмурок», «підмурівок»), висота якого регулювалась перепадом рельєфу. Вінці зрубу по кутах в’язали замками з випусками. При використанні колод і брусів зазвичай використовували прості одно- (з верхньою чашкою: «полонинський замок», «вугол вікотом») чи двосторонні («в облап») кутові врубки, натомість для «протесів» повсюдно вживали зарубки з прихованим зубом («в обіймиці», «у пімиці», «в німецький замок»). Для запобігання перекосів суміжні деревини укладали верхівками у протилежних напрямках і щільно припасовували (інколи за допомогою поздовжнього паза). Їх також попарно з’єднували кілками («брали на тиблі»). Щілини між вінцями конопатили мохом (інколи зверху ще обмащували глиною). Траплялось (хата 1906 року в с. Вербівець Косівського району), що для запобігання задуванню вітру в суміжних горизонтальних площинах вибирали неширокі (4–5 см) рівчаки, у які вкладали поздовжню планку-лиштву («лайску») – техніка «на фуґ». Вивершували стіни «платви» («обру ’бини»), які зазвичай були винесені поза обріз стін. Для забезпечення міцності конструкції «стельмахи» виготовляли платви із сирого дерева, зарубуючи в них сухі крокви [12] Андрієвська Т. Традиційне народне житло в с. Космач. Наукові записки. Музей народної архітектури та побуту у Львові . Львів, 1998. Вип. І. С.39. . Платви, поступово всихаючись, надійно защемлювали крокви.

Гуцульська хата. Музей народної архітектури і побуту у Львові

Стелю («стелину») виготовляли з гибльованих дощок, які укладали встик, припасовували за посередництва зуба чи лиштви. На Гуцульщині її зазвичай підтримувала комбінація з одного поздовжнього «сволока» і кількох (переважно трьох) поперечних сволочків, укладених на нього. Нижню частину поперечного сволока густо заповнювали площиннию різьбою у вигляді розет, хрестів тощо («писаний сволок»: с. Космач Косівського району)