Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

До Першої світової війни у галицькій столиці було споруджено декілька футбольних стадіонів із дерев’яними трибунами, стрільбищ, тенісних кортів і пливалень, навіть критий льодовий палац спорту. Все це створювало привабливість регіону для сусідніх, і не тільки, держав. Однак підґрунтям для промислового і сільськогосподарського розвитку була все-таки земля, за яку постійно тривала боротьба між народами і державами, землевласниками і зубожілими селянами [3] Проект «Україна». Австрійська Галичина / автор-упорядник М. Р. Литвин. Харків, 2016. С. 318–361. .

Відзначимо і те, що на рубежі століть також змінювався побутовий простір мешканців краю, насамперед міст і містечок. У міських квартирах, які все ще були захаращені важкими меблями і люстрами, дзеркалами із шухлядами, масивними фіранками при дверях, картинами із широкими рамами, почали з’являтися лазнички (ванні кімнати) з постійним водопостачанням та електричним освітленням. Якщо раніше для купелі львівських міщан використовувалися здебільшого відкриті заміські стави, то наприкінці ХІХ ст. у галицьких містах відкрилися перші «купелеві заведення». Зростала мережа перукарень. На зміну поодиноким закиптілим газовим вуличним світильникам почали з’являтися елегантні електричні. Популярними у містах стають кінопокази. Багаті підприємці Львова, Борислава, Дрогобича, Перемишля пересідають із бричок в автомобілі. Над Львовом усе частіше з’являються аероплани.

На початку ХХ ст. у Львові та інших містах започатковано будівництво учнівських і студентських бурс (гуртожитків). Малозаможні міщани відпочивали в селянських хатах у підміських селах, заможні їздили на курорти, зокрема соляні води і сірчані купелі в Любені, Моршині, Трускавці, Пустомитах, Сасові, Риманові та ін. Українська інтелігенція полюбляла відпочивати на Гуцульщині, зокрема в «Українських Афінах» – Криворівні над Чорним Черемошем, де неодноразово бували Михайло Грушевський, Іван Франко, Леся Українка, Осип Маковей, Володимир Гнатюк, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Іван Крип’якевич, письменники з Наддніпрянщини. На вулицях міст, окрім торговиць (базарів), лунали здебільшого польська мова або т. зв. «балак» [4] Історія Львова: у трьох томах / редкол.: Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. Львів, 2007. С. 326–332. . Щоправда, Велика війна, фронтове протистояння австрійських, німецьких, турецьких і російських армій на чотири роки перервали усталене життя і побут мешканців краю.

Напередодні та в час Першої світової війни актуалізувалася російська (москвофільська) візія Східної Галичини (Підкарпатської Русі, Червоної Русі, Карпато-Росії), що мала інтегруватися в етнічну Росію. Окремі російські автори подавали окуповану 1914 року царською армією Галичину як «природне і етнографічне продовження нашого Південно-Західного краю (Волинської і Кам’янець-Подільської губерній)», руським морем (складеним з горян і подолян, гуцулів і бойків), серед якого «тонуть острівці польського, єврейського та караїмського населення» [5] Уланов В. Галіция в єя прошлом и настоящем. Москва, 1917. С. 2–8. . Були й такі, які вважали, що цей «старий російський край» скинув «австрійське ярмо». Водночас зазначали, що місцеві «руські» люди добре знають польську мову, перебувають під німецьким впливом, а лише високоосвічені інтелігенти читають «свою» російську літературу [6] Лагов В. Галичина. Ея история, природа, населеніє, багатства и достопримечательства. Петроград, 1915. С. 41–56. . Натомість український географ Степан Рудницький тогочасну Східну Галичину, де проживало 62 % українців, 25 % поляків, 12 % євреїв, уважав частиною України – і на рівні фізичної географії, і антропологічному вимірі. При цьому наголошував, що в той воєнний час підавстрійська Галичина може і повинна стати національним П’ємонтом для всіх українців [7] Rudnićkyj S. Ukraina, Land, und Volk. Eine gemieffssliche Landeskunde. Wien, 1916. S. 27–206. .

Водночас Галичина у першій чверті ХХ ст. вважалася П’ємонтом не лише українських національно-державних сил, а й польського і єврейського визвольних рухів. Чи не тому українські політики і вчені нерідко трактували її ядром української нації, а польська агресія проти Західно-Української Народної Республіки в листопаді 1918 – липні 1919 років означала набагато більше, ніж утрату провінції, – знищення підвалин, на яких після Першої світової війни могла будуватися Українська самостійна соборна держава. Натомість ідеологи і політики польського ендецького напряму (Станіслав Ґрабський, Роман Дмовський та ін.), вибудовуючи на початку ХХ століття плани щодо відродження національної держави, прагнули реалізувати політику інкорпорації, полонізації та колонізації захоплених українських земель. Щоправда, діячі лівого табору (Юзеф Пілсудський, який неодноразово бував у Львові; Тадеуш Голувко, Леон Василевський) не відкидали можливості асиміляції українців, хоча не заперечували їх залучення до співпраці з відродженою Польською державою шляхом надання певних прав у рамках автономії у Східній Галичині й ширшого самоврядування на Волині [8] Детальніше див.: Красівський О. Галичина в першій чверті ХХ ст. Проблема українсько-польських стосунків. Львів, 2000. 416 с.; Лисенко В. Галичина в концепції польської месіанської візії. Емінак . 2017. № 3. С. 19–24; Його ж. Галичина в месіанській візії Ю. Пілсудського. Грані . 2017. Т. 20. № 7. С. 34–39. .