Array Collective work - Повсякденне життя галичан у XIX – на початку XX століття

Проти польської окупації краю виступала більшовицька Росія, яка в ході «визвольного» червонокозачого походу влітку 1920 року експортувала із Харкова до Тернополя Галревком, який оголосив східногалицькі повіти Галицькою соціалістичною радянською республікою, що мала стати альтернативою ЗУНР, частиною світової революції. Більшовицька влада розпочала тиск на духовенство і підприємців, започаткувала нову русифікацію, провела масові експропріації коштовностей у єврейських родинах, ув’язнила неугодних українських і польських громадсько-політичних діячів. Чимало галичан, стрільців і старшин Галицької армії запроторено до Кожухівського концтабору під Москвою, відправлено на Соловки, багатьох розстріляно без досудового слідства.

У міжвоєнну добу провідники відродженої Польщі інкорпоровану Східну Галичину перетворили у східні воєводства – Львівське, Станіславівське, Тернопільське; Західна Галичина стала Краківським воєводством. Східну Галичину оголошено Східною Малопольщею, східними кресами, Червенською землею. Національну ідентичність місцевих галичан, як і волинян, лемків і холмщаків, офіційна Варшава зображала мішаною, здебільшого неукраїнською. Заборонено слово «українець».

Трагічне і радісне повсякдення галичан – українців, поляків, євреїв, німців, вірмен тієї доби відображено в багатьох художніх творах і спогадах. Особливо колоритно мозаїчний генетичний код регіону, насамперед Гуцульщини, розшифрував польський письменник і філософ Станіслав Вінценз, який до 1939 року мешкав біля Жаб’є (нині смт Верховина Івано-Франківської обл.), а останні роки життя провів у Франції та Швейцарії. Наведемо невеликий фрагмент його історико-публіцистичної книги «На високій полонині», який розкриває давнє Різдвяне дійство в Карпатах: «На Святий Вечір, коли час завертає, відправляється у лісах і пустках карпатських тайна вечеря, невидима і загальна бесіда… Коли закінчується тайна розмова, починається коляда. Коляда весела, відкрита, безжурна, і тому її називають християнською. Бо гірські люди вважають, що смуток – це поганство або навіть диявольська спокуса… Від початку свята ходять пастухи-колядники… Старі люди вітали коляду зі сльозами на очах. Коли під вікнами заграли скрипки і трембіти, коли задзвенів дзвіночок керівника коляди, якого називають березою, коли молоді голоси заспівали “Чи спиш, чи не спиш, господарику”, а з хати голосно відповідали “Просимо, просим, пани-колядники”. Колядники рядом ставали під вікнами, піднімаючи величезні сокири, як воїни старовіку. А в хаті перестрашені діти радісно пхалися до вікна, надіючись, що, можливо, десь у натовпі колядників сховалися ангели, а за трембітарями крокує сам святий Миколай… Кожен колядник був озброєний пістолетами, і після трембіти лунали постріли, аж густий дим огортав колядників, мов гірський туман… Потім кудлаті біловолосі старці танцювали з топірцями, присідали і викручувалися буйно, як у колишні роки. Молоді танцювали після старців. Усі щасливі, ніби світ знову опинився в руках Божих, ніби знову народився. Накінець колядники заповнювали хату, входили до неї гурмою і сідали до столу. Обряд тривав то весело, то урочисто» [9] Вінценз С. На високій полонині. Івано-Франківськ, 2011. С. 123–128. . Колоритними були й інші звичаї та обряди.

У радянську добу, зрозуміло, народні звичаї та церковно-релігійні традиції тоталітарна влада зневажала і навіть забороняла. На Святвечір функціонери нерідко вимикали світло, а біля поодиноких незакритих церков організовувалися чергування міліціонерів, вчителів, комсомольських активістів; трансформувалися й слова давніх обрядових пісень.

Насамкінець зауважимо, що вказану книгу нарисів львівських етнологів та істориків написано не стільки для галичан, скільки для всіх співвітчизників в Україні та діаспорі, мешканців нашої поліетнічної та багатоконфесійної держави, які хочуть (і повинні) краще запізнати Галичину – південно-західну частину сучасної України, що сягає північних схилів Карпат, басейнів верхнього і середнього Дністра, верхньої течії Західного Бугу, верхнього Сяну. В етнокультурному аспекті сучасна Галичина (Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області) охоплює частину території Західного Поділля, Південної Волині, Гуцульщини, Бойківщини, Лемківщини, а також Надсяння, Опілля і Покуття. Окремі дослідники вважають, що власне після поділів Речі Посполитої 1772 року до Галичини приєднано частину етнографічної Волині (район Сокаля, Кам’янки Струмилової, Рави, Радехова, Бродів та ін.), яка поступово була «огаличанина» [10] Див.: Галичина: Етнічна історія / відп. ред. С. Макарчук. Львів, 2008. С. 131–132; Його ж. Історико-політичне та етнографічне районування України: питання співвіднесеності. Народознавчі зошити . 2001. № 3. С. 389–394; Ястремська Т. Діалектний простір Галичини: говірки української мови. Українська мова в Галичині: історичний вимір. Львів, 2011. С. 55–106. .