Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

1 січня 1939 р. видана етнографічна карта Галичини В. Кубійовича, на якій визначена етнографічна територія Лемківщини [6].

З. Штібер [20], досліджуючи східну межу північної Лемківщини, на основі трьох ізоглос постійного наголосу виділяв села, які проходили на захід від ріки Ослави – Сянока, з півдня на північ до ріки Вислоки, включаючи Горішній Вислок, Карликів, Бахлаву, Збоїська, Прусік і Новосільці.

Етнографічні межі Лемківщини на основі народного одягу досліджував відомий учений Р. Рейнфус [18]. Він більш детально обґрунтував розміщення лемків, починаючи з південного сходу від верхів’я ріки Солинки на північний захід до Риманова, між ріками Вислоком та Яселкою. Окремо виділив Шляхтовську Русь, а також відділив лемків від долинян.

М. Бендза [25], досліджуючи Перемишльську православну єпархію 1596–1691 рр., визначив розташування цих парафій і тим самим підтвердив, що територія заселення лемками сягала далеко на північ від міст Новий Санч, Грибів, Горлиці, Біч і Ясло.

Північна Лемківщина займала більшу територію, ніж південна, тут лемки, крім Шляхтовської Русі, проживали компактно. При визначенні території їх розселення у дослідників не було надто великих протиріч. Однак при визначенні етнографічних меж південної Лемківщини, чим займалася значна кількість як українських, так і зарубіжних дослідників, майже в кожного були свої окремі концепції теорії заселення лемками цієї території.

М. Грушевський, аналізуючи польсько-угорські хроніки XIII ст., стверджував, що Галицька Русь сягала верхів’я ріки Торису і Топлі і що південні лемки, правдоподібно, вже в XIII ст. були там, де ми їх бачимо сьогодні [3, c. 456–473].

Про розселення русинів на Східній Словаччині подає в своїх матеріалах в 1780 р. К. Готліб фон Віндіш [14].

П. Шафарик [19] накреслив тільки приблизну територію розповсюдження української мови, яка, виходячи з Галичини річкою Топлею через Рокитів до Довгої Луки коло Бардієва, далі обходить Стропків та Гуменне і йде руслом Топлі на південь, а від гирла ріки Тарнави в Топлю повертається на схід.

Уточненням етнографічних меж південної Лемківщини займався Я. Головацький [2, c. 38–39], який розмежував українців від словаків. Ця межа, за його визначенням, проходила із півночі з долини ріки Попрадта, ріки Торису і до Пряшева, а звідси на Мукачів і далі вздовж Лабірця до Капушан. Він твердив, що руський народ майже виключно проживає в Мармароській, Березькій, Угоцькій, а в Земплінській і Шариській Жупах тільки в північних частинах.

На основі релігійної приналежності О. Кучубинський [8] визначив у 1874–1876 р., що розселення лемків Словаччини переходить ріку Попрад і дещо на схід від цієї ріки починається західна межа угорських русинів. Йдучи на південь, вона проходить ряд міст: Гнізда, Кежмарк, Левочу, до Горнаду, а потім правим берегом Горнаду до Кошиць, а звідти – за течією Бовдви до Мішкольця.

І. Верхратський у праці [1] на підставі діалекту «лем» вважав, що тільки в Шариській Жупі проживали лемки, а далі від неї розташовані тільки невеликі групи русинів.

Багато зусиль вклав у дослідження лемківського діалекту В. Гнатюк [26], який встановив, що лемківський діалект поширений в Пряшівській греко-католицькій єпархії, і подав список 134 сіл з руською мовою в Шариській Жупі і 20 сіл на Спиші – разом 154 села, яких можемо вважати лемківськими.

Використовуючи офіційний перепис населення за 1900 р., Я. Нідерле [15] включив села, в яких у значній кількості було словацьке населення з території, заселеної українцями.

Заслуговує на увагу праця Б. Варсика [21], в якій автор подає карти кордонних засік XVI–XVII ст. на Спиші, Шариші та Земпліні, де визначаються етнічні межі, які доводять, що руське населення з’явилось за Карпатами до XII–XIII ст., коли ця територія ще не була угорською.

Починаючи з 1951 по 1965 рр. багато зусиль у дослідження словацько-української мовної межі вклав В. Лашта [9].

Крім інших праць з цього важливого питання, в 1989 р. видано Атлас українських говорів Східної Словаччини, який після смерті автора доопрацювали та упорядкували З. Ганудель, І. Ріпко та М. Сополига. Це дослідження охоплює 250 сіл, якими і визначено територіально-етнографічні межі українців-русинів Словаччини.

Необхідно відзначити, що про етнографічні межі північної та південної Лемківщини в основному ми подали висновки найбільш відомих авторів, які по-різному визначили ці межі. Більш детально питання розташування лемків з урахуванням тверджень усіх авторів окреслені картами їх етнографічних меж, опрацьовані В. Струмінським [10, c. 25–87].