Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Структура земельних угідь; с. Верхні Липники, Словаччина. 1980 р. Світлина М. Гвозди

Орна ділянка, очищена від лісу; с. Збой, Словаччина. 1977 р. Світлина М. Гвозди

Характерне розташування хліборобських угідь. Словаччина. 1973 р. Світлина М. Гвозди

Наприкінці XIX ст. (1897 р.) орні площі значно переважають над іншими сільськогосподарськими угіддями, що було характерним не лише для Лемківщини, але й усіх Українських Карпат, як закономірний процес в тодішніх соціально-економічних умовах життя гірського населення, коли його чисельність зростала при загальному економічному застої, відсутності постійних джерел будь-яких прибутків. Тому навіть у гірських районах, якими були Ліський, Сяноцький повіти, орні землі становили (разом з городами) відповідно 38,30 і 51 % від усієї площі, тоді як луки 8,34 і 7,4 %, а пасовища – 11,5 і 12,6 % [13, s. 142–143].

Подібна структура земельних угідь була і на південних схилах Карпат Лемківщини. Навіть у глибоко гірських селах Руське, Смольник, де ще існував приватний традиційний розподіл земельних ділянок, хліборобство не занепало, що можна судити з наявної площі орних земель, яких було відповідно 28,6 і 32 % [5, c. 99].

В епоху Київської Русі в Карпатах міцнів інститут громадського землекористування, який керувався у своїй правовій основі звичаєвими нормами, частково і юридичним кодексом «Руської Правди». За гірськими поселенцями залишались у приватному користуванні здобуті з-під лісу площі чи зайняті лучні ділянки в долинах річок. Лише починаючи з XIV ст., коли виникло багато сіл, відбувається нерівномірний і нерівноцінний розподіл основи економічного життя горян – рільної площі (ліси і пасовища перебували на статусі громадських).

Більші і кращі рільні ділянки потрапляють до сільської верхівки як низових представників поміщицької адміністрації, переважно неукраїнського походження.

До кінця XVIII – початку XIX ст. завдяки достатній впливовості громадських інститутів, які будувались на народному звичаєвому праві, у Карпатах, в тому числі і на Лемківщині, процес обезземелення селянських мас не набув ще жорстких форм, які несло з собою кріпосництво. Австрійський уряд після першого поділу Польщі, за яким і західна частина Карпат (Лемківська) потрапляє під зверхність Австрії, проводить ряд аграрних реформ на скасування особистої залежності селянина і на обмеження панщизняних днів; ними підтверджено право самоврядування сільським громадам, чим намагались подолати кризу панщинно-кріпосницького господарства. Проникнення капіталістичних виробничих відносин у карпатське село спричиняється до різкого майнового розшарування з виділенням заможної верхівки, у розпорядження якої потрапила значна частина продуктивних і прибуткових угідь, і знедоленої селянської маси, яка поступово втрачає свої земельні наділи через розроблені поміщиками різного роду пастки: позички, оренди, відробітки тощо. Починається переміщення землі з рук у руки, яке набуло катастрофічного для більшості селянства стану після проведення австрійським абсолютизмом аграрної реформи 1848 року. Уже наприкінці XVIII ст. (1788 р.) домінікальній власності у с. Болехівка Ліської домінії належало 237 моргів ріллі і 85,5 моргів лісу, тоді як рустикальна власність володіла 310 моргами орного поля і жодним моргом лісу [9, арк. 90–91, 96–97].

Розгалужена система податків і поборів, лихварство, з якими не в силі було справлятись селянинові, призводила до втрати основного засобу існування – землі. Часто доходів із землі не вистачало, щоб покрити борг і сплатити податки. Вартість повинностей у Сяноцькому окрузі, наприклад, перевершувала вартість селянського доходу [9, с. 185], що було характерним для більшості лемківської території. Грошові чинші, якими обкладались кріпаки у верховинських селах у XVII ст., дедалі зростали, зростала й експлуатація іншими формами і на кінець XIX – на початку XX ст. набрала нестерпного для горян характеру. Економічна експлуатація селян підсилювалась ще національним гнітом з боку Польщі і Чехословаччини.

У таких соціально-економічних, політичних і національно-релігійних умовах розвивалась культура народного хліборобства. У своїй більшості залишились традиційні форми рільної господарки, успадковані від часів Київської держави, доповнені самобутньо-творчими елементами місцевих хліборобів.