Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Нерівномірний розподіл атмосферних опадів, низинна зона більше насичена активною температурою з достатньою чи надлишковою кількістю опадів, характерною для Українських Карпат в цілому. Південні гірські схили отримують більше сонячного тепла. Після тривалого часу активної вегетації у передгірській смузі південних схилів при соціальній детермінованості та набутті навиків окультурювання лісових площ, населення заглиблювалось у гори. Якщо на Лемківському передгір’ї поселення уже були у І тисячолітті нашої ери [7, c. 50], то гірські масиви залюднювались дещо пізніше, коли ця земля стала південно-західною околицею Київської держави, що припадає на Х ст. (документи з XIII–XIV ст. фіксують існування гірських сіл).

Неодмінною умовою стаціонарних поселень була наявність площ, придатних для багаторазового використання, тобто орного поля, яке забезпечувало гірську сім’ю прожитковим мінімумом (поряд з тваринництвом та деякими традиційними промислами – полюванням, рибальством, збиральництвом). Непрямим підтвердженням про давність хліборобської культури мешканців досліджуваної частини Карпат, яка згодом виокремилась в історико-культурну етнографічну групу українського народу – лемків, може служити історична паралель з господарською діяльністю іншої етнографічної групи українського етносу – бойків, про спосіб життя яких є достатньо матеріалів. У господарській структурі бойків хліборобство у XIII–XIV ст. набуває рівноправного з тваринництвом соціально-економічного значення і, більше того, – викликає симбіозне явище, коли обидві основні форми господарської діяльності, органічно переплетені, створюють взаємообумовлений господарський організм. При цьому ж варто звернути увагу на ту історичну обставину, що у період раннього середньовіччя Карпати були заселені давньоруським населенням з передгір’я, що значною мірою уніфікувало спосіб життя на всьому гірському історико-культурному регіоні, внаслідок чого ми й досі знаходимо релікти традиційної народної культури з часів Київської Русі як на етнічній Бойківщині, Гуцульщині, так і Лемківщині. Таким чином, спільною господарською платформою для обох етнічних груп гірського українського населення стала традиційна культура Київської держави. Безумовно, спільність історичного походження у відповідному культурному цензі породила технологічну близькість традиційних занять. Архівні і статистичні дані пізнішого часу, XVIII–XIX ст., упевнюють нас, що хліборобство Лемківщини має глибоке коріння, основою якого була хліборобська культура Давньої Русі.

У XIV–XVI ст. на так званому «волоському праві» було засновано багато сіл. Суцільний масив українського населення дійшов майже до Татр [7, c. 68]. Існуючі на тих землях давні і по той час усталені хліборобські традиції спричинились до того, що невдовзі головним господарським заняттям гірського населення стало хліборобство, і на середину XVI ст. лише для певної його частини єдиним заняттям було мандрівне гірське скотарство.

Архівні і статистичні дані кінця XVIII – початку XIX ст., коли завершилась стабілізація господарської структури в діяльності гірського українського населення етнографічної Лемківщини, недвозначно свідчать про хліборобство як основний напрям життєдіяльності, створюючи прожиткову основу. Рільництву насамперед необхідна була тяглова сила і удобрення, а в свою чергу для годівлі тварин потрібен калорійний корм, який значною мірою забезпечується з рільного поля. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. розорювані площі на західній частині Українських Карпат, як видно з матеріалів Йосифінської та Францісканської метрик, займали четверту частину усієї поверхні, в окремих місцевостях до половини і навіть більше. Навіть у гірському Ліському циркулі площа ріллі значно перевершувала площу луків і пасовищ разом взятих, причому частина лук теж планувалась під періодичне удобрювання.

У гірському селі Береги горішні Ліської домінії рільного поля було 1085 моргів (21 %). Значно більший відсоток поверхні (40 %) призначався для вирощування культурних плодів у с. Ріпник циркулу Дукля, де і лугів було близько 35 %, що обумовлювалось рельєфом місцевості, а тим самим виробився відповідний хліборобський тип господарства. Традиційна орієнтація лемка на якомога ширше розгортання хліборобського виробництва полягає якраз у активному освоєнні хоч трохи придатних для культурної й уже окультивованої флори, що наглядно простежується з величин рільничих площ у різних фаціальних урочищах. Якщо в одних селах, зважаючи на рельєф, можна було окультурити під ріллю 21 % площ, то у сусідніх чи трохи віддалених передгірських, із м’ягшою, рівнішою структурою поверхні вдавалось ввести у польове орне господарство навіть 61 % площі [8, арк. 80–81].