Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Незважаючи на таку широку агітацію й не задовільняючись отриманою на місцях інформацією а, скоріше, не довіряючи обіцянкам про вигоди в УРСР, з деяких сіл до районних уповноважених приходили спеціально обрані громадою ходаки. Найчастіше це були священнослужителі, які користувалися довір’ям і повагою серед громадян, адже були тим оберегом, що захищав і прищеплював любов до своєї нації, її традицій, рідної мови.

Слід відзначити, що на першому етапі переселення українці виявляли бажання виїхати в колгоспи Дніпропетровської, Одеської, Миколаївської, Запорізької і Херсонської областей. Населення бажало забрати із собою все належне майно і реманент, щоб не залишати в Польщі, а передати колгоспам, оскільки уявлення про колгоспи у наших співвітчизників були найрайдужнішими.

З моменту початку переселення національна ворожнеча між українцями та поляками зростала. З боку поляків почастішали погрози, випадки підпалів українських господарств, а також окремі вбивства українців. Селяни, боячись пограбувань і вбивств, змушені були переховуватися ночами. Головний уповноважений уряду УРСР повідомляв у Київ, що органи місцевої влади не вживають ніяких заходів, аби припинити насильство над українцями.

Перший період переселення закінчився влітку 1945 р. З 1 січня 1945 р. від лемків не було жодних добровільних зголошень на виїзд. Крім цього, тисячі осіб, які первісно зголосилися на переселення, згодом уневажнили це зголошення. Причиною такої зміни було, між іншим, те, що на Лемківщину повернулася частина добровільних переселенців, які виїхали до СРСР на переломі 1944–1945 рр. Їхні оповідки про радянську дійсність мали чи не вирішальне значення для зміни настроїв серед населення Лемківщини щодо перспективи життя в Радянському Союзі.

Щоб уникнути переселення, вдавалися до різних засобів. Аргументовано, наприклад, що в тексті польсько-радянського договору не говориться про лемків, а тільки про українців і русинів. Звичайно, цей «трюк» не приніс очікуваних результатів.

Представники лемків почали клопотатися перед найвищими органами влади. В Президії Ради Міністрів у Варшаві 24 липня 1945 р. відбулася зустріч з представниками українського населення Новосандецького та Ясельського повітів. Висунуто домагання, щоб лемкам, які бажали залишитися в Польщі, забезпечити вільний національний розвиток. Уряд пообіцяв, що не буде чинити тиску на національні меншини, але «ради спокою» буде краще, коли лемки переселяться до СРСР. При цьому висловлено натяки, що в майбутньому може виникнути потреба переселення українців на інші терени в межах Польщі [2, c. 245]. Насправді не лише польські комуністи, але й інші впливові політичні угруповання були згодні в тому, щоб українців з Польщі виселити цілковито. У вересні 1945 р., коли добровільних зголошень на виїзд до СРСР уже не було, політичні партії Польщі звернулися до українців із закликом покинути Польщу. Примусове переселення набрало великих масштабів. На допомогу агітаторам покликано відділи НКВС, завданням яких було створити атмосферу нестерпного терору і змусити населення до виїзду. У квітні 1945 р. через Лемківщину прокотилася хвиля арештів інтелігенції та свідоміших селян, зокрема священників. Заарештованих під погрозами і тортурами змушували підписувати заяви на виїзд.

Терор супроти населення Лемківщини посилився також через зростаючу злочинну діяльність різних банд. У першу чергу йдеться про групу грабіжників шовіністично настроєних селян польських сіл з терену Лемківщини. На основі повідомлень УПА ці групи створювалися з ініціативи НКВС, щоб таким чином утверджувати населення в переконанні, що єдиним порятунком для них є переселення до Радянського Союзу. Їх жорстокості не було меж. Запалали цілі села на Лемківщині.

Другий етап переселення розпочався в кінці липня 1945 р., коли депортація набрала виключно насильницького характеру, будучи підсиленою інспірацією з боку двох урядів, спрямованою на активізацію кривавих акцій проти українців силами підпільних формувань. Та цих зусиль виявилося замало. Як повідомив у вересні 1945 р. Т. Кальненко секретарю ЦК КП(б) України, головний уповноважений уряду УРСР у справах евакуації порушив клопотання перед польським урядом про «надання військової допомоги у прискоренні масової депортації українського населення» [7, c. 226], яке під загрозою смерті не бажає залишати землі своїх предків. Польська влада із розумінням поставилася до прохання НКВС СРСР.