Array Collective work - Етнографічні групи українців Карпат. Лемки

Отже, смерть генерала була тільки приводом для підтвердження депортації українців, проведення рішучої, агресивної, наклепницької пропаганди із закликом до явної помсти, до геноциду над українським населенням.

Остаточну ліквідацію УПА на Закерзонні та виселенську акцію окреслено назвою «Операція “Вісла”», яку очолив генерал Стефан Моссор.

До операції «Вісла» покликано п’ять дивізій піхоти (16 полків) і шосту дивізію корпусу внутрішньої безпеки, а також допоміжні сили – разом, за офіційними даними, – 17 440 чол. війська та 500 міліціонерів [8, c. 2]. Для порівняння: на терені повітів Сяноцького, Ліського та частини Перемишльського, де проживало 38 тис. українців і діяло вісім сотень УПА (800 вояків), – зосереджено щонайменше 20 тис. польського війська і кілька тисяч радянських та чехословацьких солдатів [8, с. 2].

Це була брутальна пацифікація мирного і безборонного населення. У першому етапі, який тривав до кінця травня 1947 р., операційна група «Вісла» доконала переселення українців з повітів: Березів, Ліско, Перемишль, Сянок і знищила частину сотень УПА, підпорядкованих під курені «Байди», «Рена», які діяли на цих теренах. У кінцевому звіті операційної групи «Вісла» подано, що за період з 20.04. по 24.07.1947 р. УПА втратила 1335 чол., в тому числі 543 вбитими (на теренах УРСР – 24), 564 взято в полон, а 228 страчено [8, с. 2].

Про силу УПА і страх перед нею засвідчили дії ворогів, коли до так званого «очищення лісів» у 1946–1947 рр. вони змушені були застосовувати регулярне військо, в тому числі й авіацію. Це був страх перед заслуженою карою за нелюдські злочини, вчинені над мирним українським населенням Закерзоння.

Примусове переселення українців з Польщі до СРСР не можна, зрозуміла річ, розглядати як питання втікачів або як евакуацію. Переселення здійснено внаслідок радянсько-польського договору про обмін населенням, що його підписано 9 вересня 1944 р. Цей договір був, у першу чергу, внутрішньою справою двох держав, його підписали без урахування думки як українського населення, що залишилося в Польщі, так і польського населення в Україні. З України могли переселятися згідно з Угодою ті громадяни, які були польськими підданими до 17 вересня 1939 р. Щоправда, тільки польської або єврейської національностей. А з Польщі до УРСР повинні були переселятися українці, піддані Польщі, але які з діда-прадіда проживали на своїх етнічних українських територіях.

Хоча на практиці переселення українців з Польщі здійснили польські комуністи (Польський Комітет Національного Визволення), думка про таке вирішення українського питання в Польщі не була чужою і представникам польських політичних угруповань у Лондоні. Ідея радикальної розв’язки українського питання в Польщі полягала в тому, щоб погодити з урядом СРСР або УРСР питання про примусове виселення українського населення з південно-східних районів Польщі взамін на поляків з СРСР.

Беручи участь у реєстрації і перевірці українців, що переселялися, працівники НКВС мали не допускати проникнення на територію УРСР українських націоналістів. Ця категорія була приречена тільки на смерть. У перших рядах українських націоналістів стояла інтелігенція, яка не стала на коліна і відстоювала ідею відродження української національної державності.

Для прийому, перевірки і фільтрації людей, що підлягали виселенню, мали бути створені контрольно-пропускні пункти в УРСР у таких місцевостях: Мала Владівка, Волчків Перевіз, Устилуг, Сокаль, Пархач, Рава-Руська, Медика, Нижанковичі, Лясковате, Краковець та Устьянове.

Якщо мова йде про так званий добровільний характер переселення, то добровільним це переселення було тільки теоретично. На практиці супроти населення застосовувались всі можливі засоби тиску, включно з фізичним насиллям, щоб змусити людей покинути свої хати і села та переселитися до СРСР. Тільки з деяких районів Лемківщини, таких як Дуклянщина, що була цілковито зруйнована війною, Короснянщина, частково з Ясельського та Горлицького повітів, – у перші місяці переселення лемки виїжджали добровільно, однак і в цих випадках не обійшлося без масової пропагандистської обробки з боку радянських агітаторів.

Польський дослідник життя лемків А. Квілецький натякає на методи праці переселенських комісій: «Українські комісії, бажаючи скоро закінчити переселення, проводили дуже жваву агітацію у справі виїзду, з певністю дещо перебільшуючи в обіцянках і запевненнях щодо добрих життєвих умов на теренах переселення. Деякі члени комісії, як українських, так і польських, інтерпретуючи з перебільшеною ревністю текст договору обох урядів та межі своїх компетенцій (змагати вправді до цілковитої репатріації української людності з Польщі, але не під примусом), інколи переступали межі пропаганди, впливаючи різними методами натиску з метою одержати зголошення на виїзд. Ця сторона агітації справила враження і залишилась у пам’яті суспільства лемків» [2, c. 244].