Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Делі

Делійський султанат, де зародилася надзвичайно цінна змішана культура, існував аж до 1526 р., коли нащадок Тамерлана (1336–1405) і Чингісхана (1167–1227) Захіреддін Мухаммед Бабур (1483–1530) завоював його, створив нову мусульманську державу і став першим імператором династії Великих Моголів (чия назва нагадує про давніх монголів, а за фактом – турків). Спершу Бабур завоював Узбекистан, потім з Афганістану рушив до Індії. У 1526 р. він виграв битву біля Паніпата і став володарем Індії та Агри.

Мусульманська імперія Великих Моголів поступово розширювала свої території на південь, поки не завоювала всю країну, крім деяких південних регіонів і території, де зараз розташований Афганістан. Навіть будучи значно меншою за розмірами, по суті, вона існувала аж до прибуття англійців на початку XVIII ст. Період максимального розквіту й розширення територій припав на правління імператора Акбара І Великого, котрий завершив завоювання Бенгалії і підкорив західний регіон Індії Гуджарат біля Аравійського моря, тим самим створивши величезну за розмірами імперію. Влада Акбара характеризувалася розквітом культури, чому сприяв він сам як людина з різноманітними інтересами та меценат.

Імперія Віджаянагара

На півдні Індійський субконтиненту розташовувалася індуська імперія Віджаянагара (від назви однойменної столиці), яка простягалася на Індійському плоскогір’ї або плато Декан. Імперія була заснована в 1336 р. і поступово розширилася на весь південь Індії. Вона існувала до 1646 р. За короткого правління Крішнадеварая Тулуви, котрий був не лише талановитим керівником, а й здібним воєначальником, імперія Віджаянагара пережила період розквіту після тривалої кризи. Його перемоги над традиційними ворогами – мусульманським султанатом і народами з Гаджапаті в окрузі Орісса – посилили його позицію в регіоні й дали змогу суттєво розширити території, які після його смерті охоплювали всю південну Індію. Крішнадеварая Тулува був також покровителем культури й мистецтв: у його імперії писали твори мовою телугу та будували розкішні храми, якими у південній Індії можна милуватися і досі. Його спадкоємці не були такими видатними діячами, і поступово імперія почала занепадати.

На північ від цієї імперії, у центральній частині плоскогір’я, розташовувалися п’ять мусульманських султанатів Декану: Голконда, Бідар, Берар, Біджапур та Ахмеднагар. Вони були незалежними, адже наприкінці XV і на початку XVI ст. Бахманійський султанат занепав і розпався. У 1510 р. Біджапур боровся проти португальців за владу над містом Гоа, яке втратив назавжди і яке європейці зробили важливою базою для міжазіатської торгівлі.

Конфлікти і новий баланс сил

Імперію Віджаянагара європейці також не залишають без уваги. У 1523 р. на південно-східному узбережжі Бенгальської затоки, на Коромандельському березі, португальці захопили Майлапор, який потім назвали Мадрас. Вони побудували торговельний порт і заснували віце-королівство Сан-Томе де Меліапоре. Тут вони залишалися до 1749 р.

Ці п’ять мусульманських султанатів, як правило, об’єднувалися разом проти імперії Віджаянагара зокрема з релігійних мотивів. Однак, попри певну близькість між індусами та мусульманами, постійне політичне й релігійне суперництво перешкоджало такому важливому культурному обміну. У 1565 р. у битві біля Талікота мусульманам удалося перемогти Віджаянагару, попри чисельну перевагу індусів, хоча їх самих зрадили окремі воєначальники-мусульмани.

Після цієї перемоги раджі Віджаянагарської імперії Рамараї Аравіду (1542–1565) відтяли голову, а мусульмани, що хлинули до столиці держави, пограбували її та залишили занедбаною. Ця битва суттєво вплинула на майбутнє південно-центральної Індії, адже саме відтоді розпочався занепад імперії.

На території сучасного штату Орісса, на східному узбережжі Індії, розташовувалося королівство Гаджапаті, яке було засноване у 1434 р. і мало найбільшу територію у XV ст. Мусульмани захопили його лише за три роки після падіння Віджаянагари.

Протягом усього XVI ст. у Китаї правила династія Мін, яка отримала владу ще в 1368 р. після народного повстання, що спричинило падіння династії Юань, нащадків хана Хубілая (1215–1294), онука Чингісхана – засновника Монгольської імперії.

Правління династії Мін ознаменувалося миром, розквітом культури та економіко-політичним прогресом. Також це період міцних відносин з іноземними державами, з якими китайська імперія підтримувала вигідні торговельні зв’язки.