Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Франциск Ксав’єр

Франциска Ксав’єра, якого канонізували в 1622 р. за зразкову місіонерську діяльність на Сході, направили до Індії як легата Папи Павла ІІІ, і з 1549 по 1551 р. він відвідав Кочі, Молуккські острови та Японію. Франциск Ксав’єр діяв із надзвичайним завзяттям і був переконаний, що місіонери мають розуміти культури інших народів і вміти до них адаптуватися. Ця здатність подобатися місцевому населенню сприяла тому, що жителі Сходу значно швидше отримували й опановували його засноване на суворій дисципліні ортодоксальне вчення.

Водночас Роберто де Нобілі надихався релігійним синкретизмом у своїй місіонерській діяльності. Він вважав, що перенесення західних систем й установ на Схід позбавляє християнство шансів на тривалий успіх. Відповідно, його хрещені можуть зберігати свої індуїстські звичаї, поки не перетинають гнучких меж ортодоксії. Сам єзуїт вивчав тамільську мову і санскрит, аби краще розуміти місцевих жителів і перекладати їм слово Боже.

Алессандро Валіньяно

Іншими представниками єзуїтського ордену, які зробили вагомий внесок у європейську євангелізацію на Сході, були Алессандро Валіньяно (1539–1606) і Маттео Річчі (1552–1610). Діяльність першого зосереджувалася в Японії, де після смерті Франциска Ксав’єра залишилося три християнські спільноти з близько тисячею віруючих. Завдяки стратегії масового навернення до віри й хрещення в 1580 р. кількість християн в Японії досягла 150 000 осіб. Місіонер примусив своїх колег вивчати місцеву мову й заснував дві семінарії для навчання духовенства. Однак наприкінці століття розвиток та поширення християнства в Японії перервалися. У 1585 р. Папа Григорій ХІІІ надав ордену єзуїтів виключні повноваження для євангелізації Далекого Сходу; далі вибухнуло суперництво між релігійними орденами, котре суттєво послабило інститут місіонерства за кордоном. Усе це відбувалося саме тоді, коли в країні спалахує низка політичних конфліктів, і це створює несприятливі умови для нещодавно створених місіонерських інститутів. Внаслідок поєднання двох згаданих факторів розпочалася тривала серія катувань, утисків та переслідувань, через що присутність християнства у Країні Сонця, що сходить, стала проблематичною і не була тривалою.

Маттео Річчі

У 1583 р. єзуїт Маттео Річчі разом із Мікеле Руджері отримали дозвіл на перебування в Гуанчжоу (Китай). Вони почали вивчати китайську мову та праці Конфуція (551–497 рр. до н. е.) і за кілька років переїхали до Пекіна, сподіваючись здобути прихильність імператора. У 1601 р. їм дозволили побудувати церкву й розпочати культурно-релігійну діяльність, завдяки чому християнство завоювало підтримку впливових осіб при імператорському дворі. Ще до смерті Маттео Річчі багато хто критикував його релігійний синкретизм та компромісне ставлення, особливо до всього того, що стосувалося обрядів. Однак у Китаї налічувалося близько двох з половиною тисяч християн, згуртованих навколо впливової єпархії Макао. Місто, збудоване в 1553–1554 рр., разом з архієпархією Маніли на іспанських Філіппінах, протягом трьох століть буде центром європейських інтересів на Далекому Сході, символом неперервного зв’язку між євангелізацією, стабільністю церковної організації та історією торговельних імперій, яким час від часу сприяла мінлива фортуна.

Див. також:

Дослідження та відкриття, с. 52;

Шляхи на суходолі та на морі, с. 236;

Технології, подорожі, мореплавство, с. 520.

У XVI ст. присутність європейців у Азії була неабиякою новиною. У цей час стрімко розвивається Індія, і за сприяння мусульманських завойовників із Центральної Азії там формується імперія Великих Моголів. У Китаї династія Мін зміцнює економіку. Водночас через політичну роздробленість спершу Японія є найвідкритішою серед країн Сходу для контакту з Європою. Однак наприкінці століття вона закривається від інших і починає утискати християн.

На початку XVI ст. Індійський субконтинент є територією, роздробленою на незалежні держави – мусульманські та індуїстські. Історія цього століття, хоч і дуже складна, демонструє виникнення й розширення перших за рахунок останніх, які поступово зазнають поразок і повністю занепадуть.

Розташований у північній частині Індії Делійський султанат мав тривалу історію, яка розпочалася у XIII ст., коли мамелюки, турки-мусульмани, завоювали територію від північної Індії до Бенгалії. Перебуваючи під владою інших династій, Делійський султанат поширювався до південної Індії, аж поки в 1347 р. південні провінції не проголосили незалежність, утворивши Бахманійський султанат. Однак індуїстська імперія Віджаянагара, що домінувала на півдні Індії, зупинила подальше просування мусульман.