Процес планетарного масштабу
Старий Світ – Азія, Європа й Африка – тисячі років задовольнявся наявними культурними й торговельними зв’язками та політичними відносинами, й історія кожної великої цивілізації стає зрозумілою, якщо враховувати взаємовідносини між ними. Однак подорожі й винаходи, здійснені у період Кватроченто і Чинквеченто, зумовили якісний стрибок і прискорення розвитку у світі. Глибший сенс Чинквеченто полягає у процесі економічної, політичної та культурної інтеграції народів, що у XIX ст. перетвориться на справжню глобалізацію.
Реформація
Якщо 1492 р. ознаменував собою непослідовний і драматичний процес об’єднання, то в 1517 р., навпаки, розпочався розкол духовної єдності християн. Тисячу років уся територія, яку ми тепер називаємо Європою, чи Заходом, сприймалась як суто християнська, а також вважала своєю винятковою рисою порівняно з іншими релігіями кількість вірян, що, у свою чергу, спричинило внутрішні конфлікти. І тепер, у перші два століття нової епохи, європейці не усвідомлюють спад своєї культурної та ідеологічної експансії світу як роботу всієї цивілізації – це станеться пізніше, у XVIII та XIX ст., а вважають за необхідність поширювати християнство й Одкровення як єдину правильну віру. Згідно з відомою фразою, яку приписують да Гамі, окрім спецій за межами океанів європейці шукали християн. Прадавніх християн, що жили в міфічному царстві пресвітера Іоанна, та нових, із якими можна об’єднатися, чи язичників й ідоловірців, котрих варто спрямувати на шлях істинний і тим самим врятувати. Втрата релігійної єдності в Європі привела до переосмислення європейської ідентичності, і беззаперечним є той факт, що цей розлом на початку Чинквеченто прискорив погіршення наявних настроїв у християнстві, які пізніше набули ще драматичніших рис.
Ідентичність, віра, релігійні конфесії
Проте не лише єдність Європи була поставлена під сумнів. Сьогодні, крім протистояння конфесій, у Реформації протестантства та Контрреформації католицтва вбачають дві «різні, революційні та реформістські відповіді […] на проблему сучасності, а саме можливість закріпити у приватній сфері зв’язок між совістю та вірою. Традиційно пов’язана з космосом, сучасна людина ставить на перший план особисте спасіння – теологічна проблема «помилування» у той час стає центральною, як у католицьких країнах […], так і у протестантських: людина рятує себе власними досягненнями та добрими вчинками або шляхом корупції грішить і тим самим нищить свою долю й надію на божественне милосердя», – пише історик Паоло Проді у книзі «Вступ до сучасної історії». Розлом, представлений епохою Реформації і Контрреформації, у цьому випадку має вигляд стрімкого прискорення процесів, які раніше тривали століттями, наприклад, трансцендентності, відокремленості Бога від акту Творіння, а людини – від космосу. Ця десакралізація світу – а відповідно, суспільства і природи – розкриває нові політичні, філософські та наукові шляхи (чи безодні), яких раніше не могли й уявити.
З погляду політики, XVI ст. характеризувалося, з одного боку, утвердженням територій сучасних держав – хоча й у вигляді монархії як основної форми правління для європейських країн тієї епохи, а з іншого – системним зв’язком між державами, який був нестабільним, проте тривалим. Певні події, що розпочалися в Чинквеченто, є фінальною точкою для процесів із довгою історією, а у випадку з географічними відкриттями та Реформацією чітко простежується уриваність процесів упродовж попередніх століть. Чинквеченто завершує собою багатовікову фазу феодалізму та необмеженої імператорської й папської влади і відкриває іншу, яка триватиме лише кілька століть і, можливо, вже добігає кінця: ера спочатку європейської, а потім і світової системи держав.
Відношення до сучасних країн
У XVI ст., принаймні в Західній Європі, усі монархії як у внутрішній, так і в зовнішній політиці зміцнюють свій суверенітет – ключове поняття для тієї епохи. Ця тенденція розпочалася ще у період між ХІІІ—XIV ст., разом із кризою папства та імперії, хоч обрання королем Карла V Габсбурга (1500–1558) у 1519 р. видавалося поверненням духу імперіалізму.
Принципи суверенітету
Розвиток усередині країни був ще нерівномірнішим. Аристократія, патриціат і Церква зуміли зберегти більшу частину свого соціального впливу й фінансових ресурсів і трохи політичної влади. Чинквеченто і частково Сейченто (XVII ст.) позначилися повстаннями дворян та жителів міст (яких заохочувала міська олігархія), що перепліталися з іншими, часто релігійними, конфліктами: повстання комунерос і Фронда йшли поруч із Благодатним паломництвом і релігійними війнами у Франції. Але кожна з цих криз розв’язувалася завдяки зміцненню центральної влади і посиленню могутності корони. Аристократія жодним чином не мала намірів відмовлятися від права на заколот, хоч усередині країни користувалася ним уже не так часто. Головною метою цих повстань було не зруйнувати головні інститути влади, а захопити їх у свої руки. Хоча навіть якщо «кожна держава є імперією», перифразуючи Акт про обмеження апеляцій (1533 р.), за яким Англія проголосила свій суверенітет і незалежність, це не означає, що кожна ідея про існування наднаціонального виміру буде втрачена разом із загибеллю імперії та поділом Церков.
Читать дальше