Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

«Дитячий світ» Монтеня

Мабуть, найбільш визначним та зваженим твердженням про жителів «дитячого світу» є слова з твору «Проби» французького філософа Мішеля де Монтеня (1533–1592): він хотів би, щоб це «благородне завоювання» здійснили Александр Великий чи римляни, адже в тому разі воно не було б таким принизливим і варварським, як справа рук іспанців.

Ідея прогресу

Відкриття й заморські подорожі не лише різко змінювали світосприйняття європейців, а й зароджували у їхній свідомості думку про релятивізм прогресу в суспільстві. Поки мандрівники, картографи й географи, а також письменники й автори енциклопедій сприяли популяризації нових знань, що суттєво розширювали людські горизонти, багато вчених задалися питанням про те, як надалі розвиватимуться наука і мистецтво. Луїс ле Рой (1924–2012), автор «Роздумів про всесвітню історію», писав: «Вже сто років як людству стало відомо не лише про ті речі, що раніше вкривала темрява невігластва, а й те, про що наші предки знали дуже давно, але сумлінно це ігнорували: нові моря, нові землі, нові люди, традиції, закони». Зміцнювалася ідея про те, що головні зміни були наслідком прогресивного поширення культури і це надало б сенсу історії людства та провело б лінію між минулим і сучасним. «Якщо ми розглянемо всі стародавні часи, про які ще маємо згадку, то виявимо, що три тисячі років тому прадавні жителі тих країн, де нині живемо ми, були такими самими грубими й нецивілізованими як ті дикуни, що їх знайшли іспанці й португальці». Таким чином, наприкінці Чинквеченто один французький мандрівник плекатиме мрію про подорож на Схід, аби познайомитися з «найдавнішими та найосвіченішими з цивілізованих народів, якими завжди вважали саме азіатів і жителів Сходу в цілому, які першими […] дали життя найкращим людським інститутам». Водночас вивчення корінних африканських та американських народів продемонструвало геть інші ступені цивілізації: одна частина поселень зовсім недалеко відійшла від рівня дикунів, а інша все ще мала форми життя, які траплялися у первісному суспільстві. Через подібне порівняння стало можливим зрозуміти, що «люди, починаючи від, як то говорять, дикунів та ізольованих народів, поступово ставали більш культурними й об’єднаними завдяки різним зв’язкам у цивілізованому суспільстві». Невипадково швейцарський історик Якоб Буркгардт (1818–1897), досліджуючи передумови епохи Відродження, об’єднав «відкриття зовнішнього світу і людини».

Див. також:

Ідентичність Європи, с. 20;

Домінування на морі, с. 57

Відкриття Америки та нових шляхів до Азії в XVI ст. зумовило справжню революцію у відносинах та способах комунікації між континентами. Контроль морських та океанських шляхів став свого роду ставкою в економічній і воєнній грі між європейськими державами. Швидко розвивалися суднобудування й тактика ведення бою на воді, а вогнепальна зброя відігравала дедалі більшу роль у морських битвах.

Морські шляхи

Період досліджень, відкриттів нових шляхів та нових земель, а в деяких випадках і їх завоювань також був для європейців порушенням тисячолітнього балансу між землею і морем. Протягом тисяч років до подорожей Колумба (1451?—1505) і Васко да Гами (1469–1524) океани сприймалися лише як перешкода, кордон між відомими й невідомими землями, незначним винятком серед них був Індійський океан; відповідно, більшою мірою люди спілкувалися за допомогою сухопутних шляхів сполучення та обмеженої кількості морських шляхів, що було набагато дешевшим. Під час подорожі було дуже важливим не втрачати берег із поля зору. Шовковий шлях був зазвичай сухопутним, але певні місця все ж треба доводилося перепливати, якщо попереду траплялися моря, то найбільше використовувалися такі водойми – Червоне море, Аденська затока, Середземне море, Перська затока, Аравійське море, Бенгальська затока, Південно- та Східно-Китайське моря.

Невипадково, що до XV ст. майже всі великі столиці не мали виходу до моря: Вавилон, Рим, Мемфіс, Чанша, Пекін, Делі, Москва, Париж, Самарканд, Парса…Сила імперій насамперед полягала у здатності отримувати сільськогосподарські продукти в потрібних обсягах та контролювати селян. Влада безпосередньо залежала від землі. Врешті-решт, Спарта перемогла Афіни, а Рим зруйнував Карфаген…