Collective work - Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка

Див. також:

Зародження політики, с. 26;

Felix Austria : імперія Габсбургів під владою «оголеного хлопчика» в «чарівній Празі», с. 98

Війна була найголовнішим заняттям для європейських країн, які протягом усього XVI ст. були втягнені у тривалі політичні й військові перегони, що вимагали ефективної мобілізації людських та економічних ресурсів. Технічні зміни в обладнанні, а особливо поширення вогнепальної зброї та подальше вдосконалення військової архітектури потребували дедалі більшого обсягу інвестицій. Лише такі великі монархії, як Франція, Іспанія та Англія, могли собі дозволити таке напруження економіки, що призводило до нещадного відбору політичних та соціальних суб’єктів, які були б у змозі й далі вести воєнні дії.

Упродовж усього XVI ст. війна була одним із тих факторів, що сприяли історичним змінам, і не лише тому, що від результатів конфлікту залежала доля міста, країни чи династії. Насправді саме розвиток технологій та військових інститутів був одним із чинників, які більшою мірою забезпечили формування соціальних, економічних і культурних структур на всьому континенті.

Політика, дипломатія, ресурси

Система європейських держав тоді становила арену, де тривала запекла боротьба у політичній та воєнній сферах. Так, війна стала для правителів пріоритетом, і на її потреби вони повсякчас спрямовували людські й економічні ресурси, які постійно зростали. Можливість вижити в цій ситуації і поширити сферу свого впливу дедалі більше залежала не лише від економічної та демографічної ситуації у країні, а й від здатності уряду контролювати та мобілізовувати ці ресурси, так само як і від ступеня політичної централізації й ефективності політичних і адміністративних інструментів. Таким чином, війна перетворилася на відбір акторів, які потім зможуть вийти на міжнародну сцену. На тривалий період можливості участі в ній були обмежені, з одного боку, в середніх за розмірами країн, на кшталт італійських та німецьких князівств, що не мали таких ресурсів, які дали б їм змогу конкурувати з іншими протонаціональними монархіями, з іншого – хоч і в значних за розмірами країн, таких як Польща й навіть Священна Римська імперія, але котрі не змогли досягти достатньої політичної й адміністративної єдності, аби зібрати на своїй території необхідні ресурси. У більш виграшному становищі були такі середні й великі за розмірами держави, як Франція, Англія, спершу Іспанія, пізніше – Голландія, Швеція і Бранденбург, які насилу знайшли фінансові й політичні інструменти, аби створити і підтримувати в належному стані свої військові структури (армію і флот) згідно з новими вимогами.

Внутрішній фронт

Але війна також впливала на політичний і соціальний баланс усередині самих держав. Тут є позитивний аспект – очевидна відповідність між збільшенням військового апарату й могутністю монархії. Зростання витрат на утримання військ у належному стані викидає з гри аристократію, чиї власні озброєння – куплені за гроші та залежні від аристократа, уже не можуть конкурувати з озброєнням короля. У свою чергу, така ефективна монополія на використання сили в межах власної держави створює для монарха сприятливі умови для того, аби за допомогою різноманітних податків залучати ресурси королівства з метою зміцнення власної військової могутності.

Поворот у історії вогняної зброї

У добу Чинквеченто наявність вогнепальної зброї – вогняної зброї – на полі бою та під час облоги не була чимось новим. Різноманітні гармати відіграли величезну роль в останній фазі Столітньої війни і саме завдяки величезним бомбардам турки зруйнували стіну у Константинополі. Однак, як зауважив Франческо Гвічардіні (1483–1540), в італійських війнах артилерію «вже використовували, проте гармати були такими неповороткими, що не завдавали противнику суттєвих пошкоджень». Оскільки гармати та бомбарди були дорогими й громіздкими, мали невеликі скорострільність і дальність польоту знаряддя, їх застосовували зазвичай під час облоги й разом із традиційними метальними машинами: катапультами, требушетами й балістами.

Нові гармати

Однак протягом XVI ст. ефективність артилерії, а особливо її мобільність, суттєво покращилися. Гармати ставали дедалі необхіднішими не лише у боях на суші, а й на морі. Вже наприкінці XV ст. на випадок вторгнення до Італії серед військ Карла VIIІ (1470–1498) був артилерійський парк, який створив неабияке враження – хоча, здавалося, і без особливого результату, але, згідно з фактами, це вирішило хід подій. Саме у Франції розробили новий тип гармат, створених у єдиному литті з бронзи чи латуні – за технікою, дуже схожою на ту, за допомогою якої створювалися дзвони, – замість виробництва зброї шляхом з’єднання різних шматків кованого заліза. Ці нові гармати були мобільнішими і, завдяки ефективному використанню пороху в металевих, а не кам’яних ядрах, набули більшої руйнівної сили. І хоча застосування цієї зброї ще мало певні обмеження, польові гармати відіграли вирішальну роль у багатьох битвах XVI ст. Наприклад, у 1512 р. у Равенні французи перемогли іспанців чи три роки потому в битві біля Мариньяно, коли знамениті швейцарські піхотинці зазнали повної поразки від французів. У другій половині століття, переважно завдяки голландцям, було здійснено спроби стандартизувати види й калібри гармат, чия різноманітність часто призводила до логістичних та організаційних проблем.