Володимир Різун - Кузькіна мать - хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Ще й поема по руках ходила з відповіддю на запитання «Кому на Русі жити добре?»:

У Хрущова не було вибору. Народи Радянського Союзу і всього соціалістичного табору розуміли: ми відстаємо, а ТАМ життя краще. Хрущов ставив грандіозні завдання: наздогнати і перегнати! Але наздогнати чомусь не виходило. Економіка соціалізму, тобто економіка, керована злочинцями і дурнями, забезпечити процвітання не могла.

Що ж робити? Треба було щось таке придумати, щоб ТАМ стало так само погано, як у нас. Або навіть гірше. Для цього Західну Німеччину треба було поставити на шлях соціалістичного розвитку, опустити її життєвий рівень до стандартів Східної Німеччини, а краще - до рівня Радянського Союзу або ще нижче.

Історія поставила питання руба: або Хрущов доб'ється виведення американських військ з Європи, об'єднає Німеччину і поверне її на шлях соціалістичної справедливості, або економіка вільного світу своїми успіхами і досягненнями, своїм прикладом розбестить населення як Радянського Союзу, так і всіх підвладних йому держав. І впаде велика справа Леніна разом з Радянським Союзом і всім соціалістичним табором.

А домогтися виведення американських військ з Німеччини, а краще - з усієї Європи, можна було тільки шляхом погроз. Тому криза був неминуча.

Ракетна криза насувалася. Їй слід було запобігти за будь-яку ціну. Саме так: за будь-яку .

Перед начальником ГРУ генералом армії Сєровом і командувачем ракетних військ і артилерії Сухопутних військ Головним маршалом артилерії Варенцовом стояло завдання виняткової складності. Треба було переконати уряд США, а попутно й уряд Великобританії, в тому, що ракетно-ядерна міць Радянського Союзу різко перебільшена. Якщо переконати не вдасться, якщо лідери Заходу будуть вірити в жахливу міць радянських підводних човнів, стратегічних бомбардувальників, ракет, ядерних і термоядерних зарядів, то і відповідні дії в разі кризи будуть належні - тобто з потужним переборщуванням. І всьому людству доведеться заплатити наймоторошнішу ціну за цю помилку.

Домогтися довіри керівництва США і Великобританії можна було тільки передачею через полковника Пеньковського величезних обсягів інформації, щоб американські та британські експерти, співставивши тисячі фактів, звіривши безліч цифр, могли переконатися: тут все сходиться, Пеньковський не бреше, йому треба вірити, і в момент неминучого і швидкого конфлікту не піддаватися на погрози кремлівського нікчеми.

Але як передати хоча б п'ять або десять тисяч знімків цілком таємних документів особливої важливості?

Було тільки два способи.

Перший:Пеньковський має можливість у складі радянської делегації бувати в Парижі та Лондоні. Це дає можливість провозити мікроплівки, заховавши їх у подвійне дно валізи або каблук черевика.

Другий: передавати матеріали в Москві британським чи американським дипломатам.

Який шлях кращий?

Обидва гірші. Будь-який розвідник знає, що 90 відсотків провалів у агентурної розвідки відбувається на агентурному зв'язку. Зв'язок агентурний - це радіо, графічні сигнали, тайники, особисті зустрічі. У кожного способу передачі інформації свої недоліки. Радіозв'язок тут допомогти не міг, бо передавати належало копії документів. Залишалися тільки тайники і зустрічі.

Везти через кордон копії документів надзвичайно небезпечно тому, що при перетині кордону всіх трясуть. І дуже навіть серйозно. А якщо ти радянський дипломат? Якщо відповідно до Віденської конвенції 1815 дипломата не можна трясти навіть власним прикордонникам? Не турбуйтеся. У нас все можна. Радянського дипломата теж трясуть. Тільки таємно. Щоб не турбувати. У нас вміють. Коли захочуть.

Куди простіше відзняти документи в Москві, передати в посольство, а вже далі вони полетять дипломатичною поштою.

Але й тут проблеми.

Цей шлях поганий тим, що в Москві за всіма чужоземцями щільне стеження.

Було вирішено використовувати обидва шляхи. Мікроплівки передавати в Москві, а на особистих зустрічах за кордоном відповідати на питання, що виникли, отримувати нові завдання з висвітлення тих питань, які викликають сумніви й найбільший інтерес.

У Москві полковник ГРУ Пеньковський Олег Володимирович був прикритий так, що причепитися неможливо: так, зустрічаюся з іноземцями. Так, веду розмови. Робота в мене така. Вербую особливо важливу агентуру серед британських і американських дипломатів. За особистим розпорядженням начальника ГРУ генерала армії Сєрова Івана Олександровича. І тільки перед ним звітую, оскільки справа виключно важлива, відповідальна й абсолютно таємна.