Володимир Різун - Кузькіна мать - хроніка великого десятиріччя (До 50-річчя Карибської кризи)

Все це полковник Пеньковський ясно і просто виклав.

Що ж з усього цього виходило?

З цього абсолютно однозначно випливало, що бомба була підірвана тільки заради залякування Америки і всього світу. А навіщо залякування? Заради вирішення якихось конкретних завдань. Яких саме? Цілком очевидно, для вирішення проблеми Берліна та Німеччини в цілому.

- Чого очікувати далі?

- Як чого? - Здивувався Пеньковський. - Очікувати подальшого залякування. Воно буде наростати до того часу, поки проблема Німеччини не буде вирішена на користь Радянського Союзу, поки із Західної Німеччини не будуть виведені чужоземні війська, поки Німеччина не об'єднається в єдину демократичну державу. Демократичну в нашому розумінні.

- Нове загострення? Нове залякування? Ще більш потужна бомба?

- Ні. Вочевидь не це. Підривати більш потужну бомбу просто небезпечно для самого Радянського Союзу. Буде якесь інше залякування.

- Яке саме?

Цього полковник Пеньковський не знав. Але попередив: буде! Передбачаю щось таке, чого передбачити неможливо. Expect unexpected.

Пеньковський для ЦРУ - джерело надзвичайної важливості. Нічого подібного в історії розвідок не бувало. Та й не могло бути. Таке протистояння на межі ядерної війни і взаємного знищення трапилося вперше. І саме в цей момент одна наддержава очима Пеньковського заглядала в карти іншій. Американську розвідку бентежив лише неймовірний ступінь обізнаності полковника. Він такого знати не міг. Доступу до таких документів у нього не могло бути. Але все, що він повідомляв, піддавалося перевірці та підтверджувалося. Все, що він передбачав, збувалося і відбувалося.

Але для Збройних сил Америки, для банкірів і ділків військової промисловості, для міністрів і сенаторів, для генералів і адміралів одкровення Пеньковського були гірші від найстрашніших новин з біржі. Відомості Пеньковського загрожували Америці повторенням Великої депресії 1929 року, коли зникло все, коли мільйони безробітних тіснилися в чергах за безкоштовним супом.

Зрозуміло, знати про те, звідки виходить інформація, нікому, крім вищих керівників ЦРУ та президента США, не належало. Цього ніхто й не знав. Але розвідка збирає та обробляє інформацію про противника не для себе, а для тих, хто керує державою, її збройними силами і військовою промисловістю, тобто для тих самих сенаторів і міністрів, генералів і адміралів, банкірів і промисловців.

Їм ця інформація була досить неприємна. І вірити їй зовсім не хотілося. А що якщо кляті росіяни просто прикидаються слабкими, щоб пильність приспати, щоб у своїй перевазі вирватися ще далі?

Фонтан слід заткнути. Але як, якщо невідомо, звідки надходять відомості? Дуже просто. Треба допустити витік інформації. Нехай Хрущов знає, що хтось його таємниці вибовкує. Нехай сам шукає того, хто зливає.

Зовсім недавно Хрущов був у Америці й бовкнув: так ми всі ваші шифри читаємо!

Настав момент відповісти такою ж люб'язністю: і ми про вас дещо знаємо!

На кожному телефонному апараті Радянської Армії стояло суворе попередження: ВОРОГ ПІДСЛУХОВУЄ! Два цих слова писали на кожному передавальному і приймальному апараті, на стіні кожного командного пункту, кожного вузла зв'язку. Підслуховує ворог чи ні, але розмови слід вести лише так, ніби була стовідсоткова впевненість: підслуховують. З цього і слід було виходити.

І впевненість така була. Під час випробувань радянських ракет у заздалегідь призначений район Тихого океану виходили кораблі радянського флоту із завданням засікти точне місце падіння головних частин. Разом з ними в той же район спрямовувались і кораблі ймовірного противника - американські та британські. Радянські кораблі трималися групою, не видаючи заздалегідь район падіння. І тільки в найостанніший момент, отримавши кодований сигнал, розходилися в три боки, утворюючи кути трикутника, в центр якого повинна була впасти головна частина.

Разом з радянськими кораблями в боки розходились і непрохані спостерігачі. Але була помічена дивина: іноді американські кораблі починали маневр ще до того, як радянські кораблі отримували сигнал. А це наводило на роздуми.

Були й інші вказівки на те, що ворог не дрімає. Тому довіряти радіозв'язку та шифрованим повідомленням у питаннях екстраординарної важливості не можна було. У грудні 1961 року питання виникло таке, що надзвичайний і повноважний посол Радянського Союзу в США Меньшиков Михайло Олексійович не став пересилати інформацію шифрограмою. Він не довірив таке повідомлення ні засобам зв'язку, ні навіть власному шифрувальнику. Умовним сигналом повідомив у Москву: є щось таке, що треба повідомити особисто вищому керівництву країни.