Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Одним із джерел корупції на Донбасі, що існувала і в СРСР, і за часів незалежності України, були державні субсидії, що спрямовувалися до збиткової вугільної промисловості. Доступ до розподілу значних бюджетних коштів сприяв розвиткові патрон-клієнтських відносини між власниками та адміністрацією підприємств, з одного боку, та робітниками — з іншого. Цю систему зв’язків використовувала Партія регіонів для контролю над великими масами людей і перетворення себе на «політичну машину», що монополізувала політичну й економічну владу в регіоні.

Донбас був принадою для шукачів роботи і притулком для втікачів. До й під час Другої світової війни Москва з підозрою ставилася до мешканців регіону. У роки нацистської окупації на Донбасі не виникло потужного комуністичного підпілля. Підпільна більшовицька організація у Сталінській області була погано організована та пронизана зрадниками й нацистськими колабораціоністами [572] John A. Armstrong. The Soviet Bureaucratic Elite: A Case Study of the Ukrainian Apparatus (New York: Praeger, 1959): 129–30. . Активніше, ніж комуністи, у 1942–1943 роках у Сталінській області діяло націоналістичне підпілля ОУН, яке очолював Євген Стахів, особливо в Горлівці, Маріуполі та Краматорську. Місто Маріуполь, як і більша частина півдня Донеччини, населяли нащадки грецьких колоністів, які наприкінці XVIII століття втікали від переслідувань в Османській імперії. Під час Другої світової війни, як пише Куромія, Маріуполь був твердинею ОУН(б), мав значне українське націоналістичне підпілля — наче за іронією долі, після початку російської агресії саме він став базою для полку «Азов» [573] Zenon Zawada. ‘Yevhen Stakhiv Returns to Donetsk, Where He Once Led Nationalist Underground’, The Ukrainian Weekly , 10 July 2005. Після Другої світової війни, в діаспорі, Стахів підтримував більш продемократичне закордонне представництво Української головної визвольної ради [Taras Kuzio. ‘The U.S. Support for Ukraine’s Liberation during the Cold War: A Study of Prolog Research and Publishing Corporation’, Communist and Post-Communist Studies , vol. 45, no. 1–2 (March-June 2012): 51–64]. .

У післявоєнну добу Донбас став вітриною радянської індустріалізації та створення нового російськомовного Homo sovieticus . Донбас завжди був «центром пізньої індустріальної революції в Росії», «робітничим містом» і «потужним пролетарським ядром». Для формування міфології Донбасу важливим було те, що край був «глибоко перейнятий тим почуттям статусу, яким радянський режим наділив його з давніх революційних часів». Цей статус нібито мав тягнути за собою визнання представників «природними правителями» України.

Зв’язки Донбасу з Москвою були не менш сильними, ніж із Києвом: регіон «жив між Україною і Росією, не схиляючись до жодної з них» [574] Куромія. Свобода і терор у Донбасі : 466. . Донецька обласна організація Комуністичної партії, найчисленніша в радянській Україні, вороже ставилася до націонал-комунізму, мислячи «всесоюзними» та «централістськими» мірками, і була «напрочуд прийнятною для Москви» [575] Yaroslav Bilinsky. ‘The Communist Party of Ukraine After 1966’, in Peter J. Potichnyj, ed., Ukraine in the Seventies (Oakville: Mosaic Press, 1975): 245. . Донецько-Дніпровський регіон був одним із 19 стратегічних економічних районів СРСР, а московсько-донецький «коридор» забезпечував регіональні комуністичні та владні еліти безпосереднім зв’язком із Москвою [576] Olga Medvedkov. Soviet Urbanization (London; New York: Routledge, 1990): 104, 148. . Американський політолог та історик Джон Армстронґ називав партійно-державне керівництво на Донбасі «частково незалежною одиницею до 1953 року» [577] Armstrong. The Soviet Bureaucratic Elite : 145. .

Міста й містечка Донбасу після Другої світової війни стрімко розросталися завдяки мігрантам з усіх регіонів СРСР, приваблених нестачею робочої сили. Масово давалися взнаки соціальні проблеми — житла, збудованого за хрущовської та брєжнєвської доби, зазвичай бракувало, і воно було споруджене неякісно. Як показав Куромія в одній із небагатьох наукових монографій про Донбас, що вийшли на Заході, мігранти жили в новій обстановці, де бракувало міжособистісних та родинних зв’язків, і були далекими від місцевих традицій. Новоприбулі з Росії не усвідомлювали, що вони перебираються до іншої країни з історично притаманними їй особливостями — натомість відчували себе «вищими за корінне населення» [578] Shelley. ‘Internal Migration and Crime in the Soviet Union’: 85. . Таке зверхнє ставлення зумовило зневагу до поширених тут норм звичаєвого права і заохочувало до їхнього насильницького порушення.

Стрімка урбанізація призвела до того, що на Донбасі оселилося і стало працювати більше росіян, ніж українців. Водночас із зростанням міст після Другої світової війни спостерігалося скорочення кількості етнічних українців, які вважали рідною українську мову [579] Roman Szporluk. ‘Urbanization in Ukraine since the Second World War’, in Ivan L. Rudnytsky, ed., Rethinking Ukrainian History (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1981): 185, 190–93. . Теодор Фрідґут пише, що Донецьк «був переважно російським упродовж усього свого існування» і «залишався російським за атмосферою» [580] Theodore H. Friedgut. ‘Perestroika in the Provinces: The Politics of Transition in Donetsk’ in idem and Jeffrey W. Hahn, eds., Local Power and Post-Soviet Politics (Armonk, NY: M.E. Sharpe, 1994): 163. . Велика російськомовна громада на Донбасі сформувалася як спільнота радянських людей із глибоко засвоєною регіональною ідентичністю, що продовжувала існувати у незалежній Україні, в тому числі станом на 2014 рік. На Донбасі переселенці з Росії досконало «чулися вдома, давно забувши про будь-яке почуття відчуженості» [581] Friedgut. ‘Perestroika in the Provinces’: 164. . Стаючи «місцевими», вони набували донбаської ідентичності та водночас сприймали себе як членів радянської, але не української, родини.