Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Звісно, подібним поглядам слідують не всі. Форум вільної Росії на чолі з Ґаррі Ґаспаровим, що зібрався у Вільнюсі в травні 2017 року, назвав путінську агресію «міжнародним злочином», засудив репресії проти кримських татар на окупованій території та закликав до виведення російських військових формувань з України. Але, незважаючи на такі винятки, дуже багато жителів РФ, особливо представників її політичної еліти, щиро вірять у те, що українці — це лишень гілка єдиного «російського народу», а Україна — штучна держава, яка мусить перебувати у тій чи іншій формі союзу з Росією. Імперіалізм і шовінізм є спадщиною, важкою для подолання — достатньо пригадати десятиліття, які знадобилися британцям, аби примиритися з фактом незалежності Ірландії.

Кожен розділ україно- та російськомовного видань цієї книги актуалізовано відповідно до перебігу останніх подій. У деяких розділах це не було нагальною потребою: врешті-решт, ставлення російських націоналістів та шовіністів до України не зазнало істотних змін протягом останніх двох-трьох років. Для інших це було вкрай доречно — особливо щодо заключного розділу, присвяченого українській національній ідентичності. Тривала війна стала трагедією, але водночас і поштовхом для її трансформації, докорінно змінивши ставлення російськомовних громадян України до Російської держави. До того ж, в умовах російської агресії президентові Петру Порошенку вистачило аргументів для втілення ідеї незалежності української православної громади від Москви, що стало одним із останніх цвяхів, забитих у труну «м’якої сили» Кремля в Україні.

Ця книга пропонує широкий аналіз історії, політичної культури та політичного життя на Донбасі на підставі першоджерел і польових досліджень.

Історичний регіон Донбасу складають головно території сучасних Донецької й Луганської областей. Деякі райони, що їх традиційно відносили до Донбасу, розташовані у прикордонних з Україною областях Росії, а також на сході Дніпропетровської області. Донбас був малолюдним краєм до кінця XIX століття, коли індустріалізація та урбанізація привабили сюди чималу кількість переселенців з різних куточків імперії Романових, особливо з її етнічно російських губерній. Українські селяни не надто квапилися переходити працювати на копальні та промислові підприємства Донбасу, доки вже новий, радянський режим не розпочав у 1920-х роках політику «коренізації», зокрема українізації. Після Другої світової війни Донбас перетворився на «плавильний казан» для радянських національностей, куди звідусіль відряджали або заохочували до міграції робітників для забезпечення швидких темпів зростання місцевої економіки. Тому Донбас коливався між Україною і Росією, завжди залишаючись фронтиром [1] Фронтир (від англ. frontier — порубіжжя) — термін історичної науки, запроваджений американським ученим Фредериком Тернером; здебільшого позначає зону інтенсивної взаємодії різних культур на малозаселеній пограничній території, мешканці якої поступово формують інституційний лад. — Прим. пер. , який і відмежовував, і поєднував два світи.

Існує три підходи до аналізу історії та сьогодення Донбасу, що передбачають зосередження відповідно на його політичній культурі, концептуалізації та ідентичності. Політична культура цього регіону з часу індустріалізації наприкінці XIX століття була жорсткою, пролетарською та насильницькою за своєю природою. Життя людини вартувало тут небагато. Злочинність завжди відігравала помітну роль у житті Донбасу через прикордонну специфіку регіону, переважання серед мігрантів молодих чоловіків, які шукали тут роботу, та велику кількість карних злочинців, що оселялися тут в обмін на дострокове звільнення.

Напередодні російського вторгнення Донбас виробляв 16% ВВП України і 25% обсягу промислової продукції. Із загальної вартості українського експорту, що складав $68,8 млрд., країна завдячувала Донбасові $14,1 млрд., або 27%. Втім, міфологія Донбасу як економічного гіганта та його номінальний внесок до українського бюджету не враховували глибоких, фундаментальних проблем, які загострювалися з часом. Донбас був аналогом південного Йоркширу (схожість міст Шеффілда й Донецька вражає) і південного Вельсу, де також переважали старі металургійні підприємства та гірнича промисловість. У 2012 році металургія становила 63% експорту з Донеччини і 37% — з Луганщини (28% загального експорту України). Від 1980-х років ці галузі занепадали та були основними забруднювачами довкілля, зокрема у Маріуполі. Україна посідала друге місце після Китаю за кількістю аварій на шахтах, а копальні були неприбутковими й існували за рахунок дотацій від центральної влади. Враховуючи надто високі ризики для життя працівників і фінансову обтяжливість для бюджету, такі копальні, як на Донбасі, давно б закрили, якби вони знаходилися у Західній Європі чи Північній Америці. Крім того, непропорційно великою була вага Росії як кінцевого споживача регіональної продукції: на неї припадало 43% експорту з Луганщини та 22% — з Донеччини (у порівнянні з відповідно 26% і 21%, що експортувалися до країн Європейського Союзу).