Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Російські лідери не спроможні осягнути концепт російськомовного українського патріотизму, хоча він аж ніяк не новий. За радянських часів Петра Шелеста і Леоніда Кравчука, які походили з різних регіонів України (перший був із Харкова, а другий — з Волині) та у роботі й побуті спілкувалися російською, вважали українськими націонал-комуністами, бо вони публічно популяризували українську мову і виступали проти російського шовінізму. Парадоксально, але, як пише Куромія, навіть Володимир Щербицький, чиє ім’я стало ледь не синонімом офіційної русифікації та політичних репресій, у певному розумінні був «палким українським патріотом» [8] Hiroaki Kuromiya. ‘Political Leadership and Ukrainian Nationalism, 1938–1989: The Burden of History’, Problems of Post-Communism , vol. 52, no. 1 (January-February 2005): 42–43. .

В Україні, як і в інших країнах, мова нерідко слугує маркером ідентичності, але не менш важливим є ставлення громадян до історичного минулого та майбутньої траєкторії розвитку своєї держави. Ідеологи Кремля і російських маріонеток продовжують плекати радянські стереотипи про першість російської мови, славити «великого вождя» Сталіна й експлуатувати міфи «Великої Вітчизняної війни». Водночас вони принижують українську мову як «селянську», «грубу» і непридатну для модерного індустріалізованого світу. Ксенофобія у ставленні до українців далася взнаки при тотальному закритті українських шкіл та медій у Криму та окупованих районах Донбасу. На противагу цьому, більшість російськомовних громадян України не сповідує шовінізму радянського зразка у ставленні до української мови, підтримує десталінізацію та дерадянізацію. Серед них можна зустріти бійців і активістів українських організацій, що вважаються націоналістичними — я неодноразово зустрічав їх під час моїх частих візитів на схід України та до зони АТО. Політолог Сергій Куделя переконаний, що мовний чинник все ж відіграв певну роль на Донбасі: за його спостереженнями, російські маріонетки здебільшого не змогли закріпитися в населених пунктах Донбасу, де україномовне населення становило понад 80%. Утім приклади російськомовних українських патріотів показують, що вплив цього чинника був радше опосередкованим, і він не може розглядатися ізольовано від інших.

Другий міф про конфлікт на Донбасі зосереджений на українському націоналізмі, який здавна був пострахом для царської Російської імперії, СРСР і сучасної Росії. Цей міф прирівнює «українських націоналістів» до «нацистських колабораціоністів», а термін «фашист» застосовує щодо послідовників будь-яких політичних поглядів, які виступають проти панування Росії над Україною. У Радянському Союзі «буржуазними націоналістами» могли оголосити націонал-комуністів, як-от Івана Дзюбу, автора відомої праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?», або ліберально-демократичних дисидентів з Української Гельсінської групи. У путінській Росії ярликом «фашизм» позначають безліч різних явищ і суб’єктів — від критики влади, підтримки НАТО, США і України до недопуску російських спортсменів, які вживали допінг, на Олімпійські ігри [9] ‘Fascism: Russian Media’s Favourite Label’, RFERL , 6 October 2016. . Сучасний американський політолог Річард Саква так само перебуває в полоні кремлівської системи координат, характеризуючи всіх українських політиків, які бачать майбутнє своєї країни в об’єднаній Європі, до «націоналістів» і «фашистів». Він стверджує, зокрема, що «радикалізована українська націоналістична еліта» контролює Верховну Раду [10] Richard Sakwa, Frontline Ukraine: Crisis on the Borderlands (London: Tauris, 2016): 257. . Насправді ж українська націоналістична правиця не могла похвалитися значними показниками електоральної підтримки: лише одного разу, 2012 року, виборчий список націоналістів подолав прохідний бар’єр до парламенту.

Третій міф пов’язаний з релігією: зокрема, він пророкує заборону «українськими націоналістами» Російської православної церкви (РПЦ) [11] Sakwa, Frontline Ukraine : 14. , а також протиставляє «православний схід» України «[греко-]католицькому заходові». Це протиставлення є безпідставним навіть у світлі номінальних демографічних показників. По-перше, греко-католики становлять більшість лише у трьох із семи західних областей [12] Йдеться про Львівську, Тернопільську та Івано-Франківську області, які утворюють історичний регіон Галичини, де більшість віруючих належить до Греко-католицької церкви. У решті західноукраїнських земель (Волинській, Рівненській, Чернівецькій та Закарпатській областях переважають послідовники православ’я. — Прим. пер. , а по-друге, частка православних вірян на Донбасі не більша, ніж на заході Україні в цілому (54%), і значно менша, ніж у центральних, південних та інших східних регіонах, де цей показник коливається у межах 72–76% [13] Центр Разумкова. ‘Ідентичність громадян України в нових умовах: стан, тенденції, регіональні особливості’, Національна безпека і оборона , № 3–4 (2016): 57. . Подорожуючи Донбасом, можна зауважити дуже малу кількість храмів будь-яких конфесій [14] Катерина Шаповал. ‘Протестанти з Донбасу: Протестанти виявилися однією з найбільш патріотичних соціальних груп на охопленому війною сході країни’, Новое время , 23 березня 2016. . Організоване релігійне життя у цьому регіоні, який зазнав потужної радянізації, було слабо розвинене, натомість краю було притаманне порівняно широке розповсюдження атеїзму [15] Paul S. Pirie. ‘National Identity and Politics in Southern and Eastern Ukraine’, Europe-Asia Studies , vol. 48, no. 7 (November 1996): 1088–89; Andrew Wilson. ‘The Donbas in 2014: Explaining Civil Conflict Perhaps, but Not Civil War’, Europe-Asia Studies , vol. 68, no. 4 (June 2015): 637, 641. . Більшість православних парафій, включно з парафіями РПЦ, міститься в україномовних центральних і західних областях України, мешканці яких свого часу масово підтримували Помаранчеву революцію та Євромайдан.